Богдан не поворухнувся, але його обличчя в одну мить стало схожим на застиглу кам’яну маску. Напруга в кімнаті була настільки відчутною, що здавалося, ніби її можна торкнутися пальцями. Матвійко, відчувши зміну настрою дорослих, інстинктивно зробив крок назад і притулився до боку Терези. Вона м’яко, але впевнено поклала руку йому на плече, даруючи хлопчикові те саме відчуття захисту, якого його намагалися позбавити.
— Офіційна заява? — голос Богдана прозвучав низько й глухо. — Від кого? На якій підставі?
Марина Дмитрівна делікатно кашлянула, відкриваючи свою шкіряну папку. Її погляд був сухим, професійним, але в глибині очей проглядала звичайна людська втома від важкої роботи.
— Позовну заяву та клопотання про перевірку подали батьки вашої покійної дружини Мар’яни — Тарас Петрович та Олена Іванівна Лозинські. Вони вимагають повної ревізії умов проживання дитини та ставлять під сумнів вашу здатність одноосібно виконувати батьківські обов’язки.
Богдан важко видихнув крізь міцно стиснуті зуби.
— Вони не з’являлися в нашому житті понад два роки. Після похорону Мар’яни вони жодного разу не приїхали до онука, лише надсилали сухі повідомлення на свята.
— Я все розумію, pane Богдане, — зітхнула представниця служби, і її тон став трішки м’якшим. — Проте закон зобов’язує нас реагувати на офіційні звернення близьких родичів. У заяві вказані досить серйозні звинувачення: емоційна ізоляція дитини, відсутність належної соціалізації через дистанційну форму навчання, а також те, що ви забагато часу проводите в закритій майстерні, залишаючи хлопчика без нагляду.
Тереза ледь стримала обурення. Це було настільки несправедливо й абсурдно, що їй захотілося розсміятися цій жінці в обличчя. Матвійко був одним із найрозумніших, найвихованіших та найбільш емоційно відкритих дітей, яких вона взагалі зустрічала в житті. Його любов до батька була абсолютна, а турбота Богдана — безмежна.
— Ми з Мар’яною разом вирішили, що Матвій навчатиметься за індивідуальною програмою, — контролюючи кожне слово, відказав Богдан. — Він випереджає однолітків, займається спортом, спілкується з дітьми в селищі. Я ніколи не залишав його самого.
— Я тут не для того, щоб виносити вирок, — Марина Дмитрівна підняла очі від паперів. — Моє завдання — провести первинний огляд, поспілкуватися з хлопчиком і скласти акт. Якщо ви не проти, я б хотіла поставити Матвієві кілька запитань.
Богдан завагався, глянувши на сина. Хлопчик помітно нервував, його маленькі пальці міцно стиснули край худі Терези. Вона нахилилася до нього й тихо, так, щоб чули лише вони, прошепотіла:
— Усе гаразд, козаче. Пам’ятаєш, які сміливі характерники у твоїх коміксах? Ти просто розкажеш цій пані, як сильно ти любиш тата і свій дім. Будь чесним. Ми поруч.
Матвійко глибоко вдихнув, заспокоюючись від її впевненого голосу, і кивнув.
Розмова тривала близько двадцяти хвилин. Марина Дмитрівна сіла з хлопчиком за круглий дубовий стіл, розпитуючи про його розпорядок дня, улюблені книги, малюнки та про те, що вони зазвичай роблять із татом. Матвій відповідав чітко, серйозно, іноді з дитячою гордістю демонструючи свій ланч-бокс, який сьогодні допомагала збирати Тереза, та розповідаючи про неймовірні оладки на сніданок. Соцпрацівниця швидко занотовувала щось у свій бланк, і вираз її обличчя поступово ставав усе більш прихильним.
Зрештою вона підвелася й закрила папку.
— Що ж, первинний акт я склала. Матвій — чудова, розвинена дитина, і видимих ознак недбалості я не бачу. Проте, пане Богдане, я маю бути з вами відвертою. Ваш тесть, Тарас Петрович — людина зі зв’язками, колишній чиновник. Він налаштований дуже рішуче. Вони найняли серйозних адвокатів із Центру правової допомоги «Право і Захист». Я наполегливо рекомендую вам не гаяти часу й знайти хорошого сімейного юриста. Якщо справа дійде до суду, вам знадобиться сильний захист.
Богдан кивнув, проводжаючи жінку до дверей:
— Дякую за чесність, Марино Дмитрівно. Я вас почув.
Коли двері за нею зачинилися, у кімнаті немов поменшало кисню. Богдан безсило опустився на стілець і закрив обличчя долонями. Вся та заземлююча сила, яка так захоплювала Терезу, на мить зникла, оголивши живу, змучену душу батька, який панічно боявся втратити найдорожче.
— Вони хочуть забрати його в мене, — прошепотів він, і його голос уперше здався Терезі надламаним. — Вони ніколи не пробачили мені Мар’яну. Звинувачували мене за те, що я підтримав її рішення відмовитися від чергового агресивного курсу хіміотерапії, коли лікарі вже прямо сказали, що шансів немає. Вона була виснажена, вона хотіла провести останні місяці тут, у лісі, бачачи сонце і сина, а не білі стіни реанімації. Я просто виконав її शेवटню волю. А вони вважають, що я здався.
Тереза підійшла ближче й рішуче сіла поруч на сусідній стілець.
— Ти зробив те, що вимагала любов, Богдане. Ти подарував їй спокій. А її батьки просто намагаються заглушити власну провину за те, що не були поруч у той момент. Вони хочуть контролю, але вони не отримають Матвійка.
— У них гроші, адвокати, зв’язки в Києві, — він підняв на неї повні відчаю очі. — А хто я? Звичайний столяр, який заледве зводить кінці з кінцями, ремонтуючи старі меблі.
Тереза міцно стиснула його зап’ястя, змушуючи подивитися на себе:
— Ти — його батько. Найкращий із тих, кого я бачила. І ти тепер не один. Ми будемо боротися. Чуєш мене? Разом.
Богдан дивився на її руку на своєму зап’ясті, потім перевів погляд на її обличчя, де знову панувала та сама залізна рішучість офіцера, яка поєднувалася з неймовірною, ніжною жіночою турботою. У цю хвилину між ними народилося щось значно більше, ніж просто взаємне співчуття. Це була абсолютна довіра.
Наступні два дні минули в шаленому темпі. Тереза взяла все у свої руки. Спираючись на свої логістичні та організаційні навички, вона змусила Богдана підняти всі документи, медичні картки Матвійка, довідки про успішність від викладачів, які проводили атестацію. Вона особисто обійшла кількох сусідів, з якими Богдан підтримував гарні стосунки, і зібрала бездоганні характеристики.
Проте справжній іспит чекав на них у четвер.
Сонце ледь піднялося над кронами ворзельських сосен, коли до воріт садиби під’їхав розкішний сріблястий позашляховик німецької марки. З переднього сидіння вийшов високий, сивочолий чоловік у дорогому пальті та ідеально начищених туфлях. Його постать дихала владою, а обличчя було суворим і неприступним. Це був Тарас Петрович Лозинський.
Матвійко, який у цей момент грався на веранді, миттєво злякався й забіг до хати. Богдан і Тереза вийшли на ганок разом.
— Я приїхав подивитися, як живе мій онук у цьому лісовому засланні, — без жодного вітання, холодним тоном кинув Тарас Петрович, зупиняючись біля сходинок веранди.
— Матвій живе вдома, з батьком, — твердо відповів Богдан, роблячи крок уперед. — І йому тут нічого не бракує.
Лозинський зверхньо оглянув скромний будинок, дерев’яну обшивку, а потім зупинив погляд на Терезі:
— А це, я так розумію, якась нова… компаньйонка? Швидко ж ти знайшов заміну моїй доньці, Калина.
Богдан стиснув кулаки так, що побіліли кісточки, але Тереза м’яко виступила на пів кроку вперед, перехоплюючи ініціативу. Її голос звучав тихо, але в ньому була така сила, яка змусила старшого чоловіка здригнутися.
— Мене звати Тереза Руденко. Я офіцер у відставці, а також близький друг цієї родини. І я б радила вам, пане Лозинський, вибирати вирази, коли ви перебуваєте на приватній території людини, яка сама виховує вашого онука, поки ви займаєтеся судовим шантажем.
Тарас Петрович примружився, оцінюючи її виправлену військову поставу та холодний, безстрашний погляд.
— Судовим шантажем? Я рятую дитину від соціальної ізоляції! Хлопчик живе в глушині, батько цілими днями пропадає в пилюці майстерні. Дитині потрібні перспективи, хороша київська гімназія, фінансова стабільність, яку ти, Богдане, ніколи не зможеш йому дати. Ми подаємо позов до суду на повне позбавлення тебе батьківських прав або визначення місця проживання дитини з нами. Усе вирішиться за два тижні. Процес буде офіційним і дуже неприємним для тебе.
Він витягнув із кишені пальто візитку свого адвоката й недбало кинув її на дерев’яний стіл, що стояв на веранді.
— Подумай добре, Калина. Можливо, добровільна відмова і право на відвідування — це найкраще, що ти можеш зробити для хлопчика.
Він повернувся, сів у свій автомобіль, і срібляста машина швидко зникла за поворотом лісової дороги, залишивши по собі лише пилюку та важку, гнітючу німоту.
Тереза підійшла до столу, взяла візитку й уважно прочитала назву установи. Потім вона повернулася до Богдана, який стояв, спершись на перила, і дивився в землю.
— Ми не віддамо їм Матвійка, — тихо, але залізно мовила вона.
— Як ми переможемо його, Терезо? — запитав він, піднімаючи очі, повні болю.
Вона підійшла впритул, узяла його за руку й тепло посміхнулася:
— Пам’ятаєш, що мені написав Ярик у своєму листі? «Живи, Тері. Не дозволяй своєму серцю померти». Я довго думала над пропозицією роботи, яку мені надіслали. Вони пропонують мені посаду координатора програм для ветеранів. Робота постійна, державна служба, високий статус, повний соцпакет. Спочатку я думала, що доведеться їхати в інший регіон, але філія відкривається прямо тут, у нашому районному центрі. Я погоджуюся на цю посаду.
Богдан здивовано підняв брови:
— Терезо… це ж чудово. Але як це допоможе нам?
— Це означає, що я залишаюся тут, — вона зазирнула в саму його душу. — Офіційно. Я буду свідком у суді. Офіцер із бездоганною репутацією, держслужбовець, який проживає в цьому домі й може підтвердити кожен день життя Матвійка. Ми створимо таку лінію захисту, яку не проб’є жоден київський адвокат. Ми доведемо, що цей будинок — не ізоляція. Це місце, де живе любов. І якщо твій тесть хоче війни… що ж, він звернувся не за адресою. Бо я вмію тримати оборону.
Богдан дивився на неї, і в його очах уперше за ці дні з’явилися сльози полегшення. Вони стояли на веранді, сонце ласкаво гріло їхні обличчя, а ліс навколо шелетів своїми віковими кронами, наче благословляв цей новий, крихкий, але такий міцний союз двох поранених душ, які нарешті знайшли заради чого жити й боротися.