Навесні стало остаточно зрозуміло, що Жолудю потрібне небо над головою. Малюк перетворився на міцного однорічного підлітка. У тісному медичному ізоляторі йому було душно, а від постійного тупцювання по лінолеуму в нього почали неправильно стиратися кігті.
Оксана та Михайло тиждень перераховували бюджет центру, щоб виділити кошти на переобладнання одного з вуличних вольєрів. Робили це з урахуванням потреб незрячої тварини. Назар разом з іншими працівниками кілька днів возив тачкою пісок, щебінь і грубу соснову кору. Вони виклали на землі тактильні доріжки: ділянка з м’яким піском означала безпечну зону біля годівниці, а смуга з кори попереджала про наближення до металевої сітки. У центрі вкопали товсту дерев’яну колоду для кігтів і поставили низьке корито з водою, яке постійно ледь чутно хлюпало, слугуючи звуковим маяком.
День, коли їх уперше випустили на вулицю, змусив ветеринарів понервувати. Щойно важкі двері відчинилися, Жолудь завмер на порозі. У боксі повітря було нерухомим і мало знайомий запах хлорки та сіна. На вулиці ж гуляв весняний вітер, який приносив сотні різких, невідомих запахів: мокрої землі, чужих ведмедів із сусідніх секторів, соснової хвої та вологого металу. Від надлишку інформації сліпий ведмідь запанікував. Він різко сів на задні лапи, притис вуха до голови і почав тривожно сопіти, відмовляючись зробити бодай крок уперед.
Ворон, який вибіг на подвір’я першим і вже встиг обнюхати кущі, почув це сопіння. Пес зупинився, розвернувся і підбіг до Жолудя. Він не став його тягнути чи підштовхувати. Ворон просто став впритул до ведмедя, щільно притиснувшись своїм жорстким боком до його плеча, і важко, мірно видихнув. Цього тактильного контакту виявилося достатньо. Жолудь опустився на всі чотири лапи, ткнувся носом у собачу шерсть і, тримаючись пліч-о-пліч, обережно ступив на пісок.
Протягом наступних місяців співробітники щодня спостерігали, як ця пара вивчає територію. Ворон швидко запам’ятав маршрути між тактильними доріжками. Пес ходив розміреним кроком, а ведмідь рухався слідом, орієнтуючись на стукіт собачих кігтів по дерев’яних настилах та запах. Коли попереду була перешкода — наприклад, колода чи поріг — Ворон сповільнювався і зупинявся. Жолудь, відчувши зупинку поводиря, обережно витягував передню лапу і намацував перепону, перш ніж переступити через неї. Це виглядало настільки злагоджено, що збоку важко було повірити у сліпоту клишоногого.
Проте Михайло Іллєнко розумів: «Кам’яний Брід» є транзитним реабілітаційним центром. Тут лікували звірів, щоб згодом передати їх у більш просторі умови. Їхні вольєри не були розраховані на постійне проживання дорослого карпатського ведмедя, вага якого з часом могла сягнути трьохсот кілограмів. Розлучити Жолудя з Вороном було неможливо — це означало б вірну смерть для незрячої тварини, яка повністю покладалася на собаку в побуті. Треба було шукати місце, де погодяться прийняти їх обох назавжди.
Оксана розіслала десятки офіційних листів і зробила ще більше дзвінків. Запити летіли в усі заповідники та еко-парки України. Відмовляли майже скрізь: тримати в одному вольєрі дикого хижака і свійського пса було прямим порушенням санітарних та безпекових норм більшості установ.
Надія з’явилася на початку серпня. На зв’язок вийшла Ірина Савченко, директорка великого ландшафтного заповідника «Ведмежа пасіка» на Львівщині. Це була потужна організація з європейським фінансуванням, яка мала величезні гектари лісу, обнесені надійною огорожею. Там ведмеді жили в умовах, максимально наближених до дикої природи.
Ірина приїхала особисто. Вона довго стояла біля вуличного вольєра, спостерігаючи, як однорічний ведмідь і старіючий чорний пес лежать поруч у затінку під дерев’яним навісом. Ворон спав, а Жолудь ліниво перебирав лапою камінці, час від часу торкаючись носом собачого вуха, щоб перевірити, чи друг на місці.
— Ми візьмемо їх, — тихо сказала директорка, повертаючись до Михайла. — У нас є ізольована ділянка старого лісу, близько гектара. Там немає крутих схилів і глибоких ярів, територія рівна. Ми обнесемо її додатковим парканом і поставимо теплі барлоги. Але нам доведеться довго адаптувати їх до переїзду. Якщо собака не витримає дороги або запанікує на новому місці, ведмідь стане некерованим.
Почалася довга підготовка до головної подорожі в їхньому житті.