На роботі його поважали. Коли треба було покласти складний шов у незручному місці, кликали Коваля. У дві тисячі третьому на підприємство прийшов новий постачальник — Василь Петрович. Колишній прапорщик, шумний і добродушний. Він чомусь одразу потягнувся до мовчазного Віктора. Вони почали разом обідати, іноді їздили на Дніпро з вудками. Петрович говорив за двох, Віктор слухав.
Петрович вечорами підробляв завгоспом у дитячому будинку на сусідній вулиці. Стара дореволюційна будівля з високими стелями, яка постійно потребувала ремонту. Петрович часто жалівся на прорвані труби чи гнилу проводку, але Віктор пропускав це повз вуха. Чужі проблеми його не цікавили. Він ледве давав раду власному життю.
Аж поки у квітні дві тисячі шостого Петрович не подзвонив йому в суботу.
— Вітю, виручай, — голос у завгоспа був винуватий. — Паркан у дитбудинку зовсім посипався. Секція відійшла. Там треба петлі переварити і кутник посилити. Мої руки до такого не стоять. Приїдеш?
Віктор помовчав секунду.
— Приїду.
Він узяв електроди, маску і пішов. Було вогко, під ногами хлюпав квітневий бруд. Двір дитбудинку зустрів його запахом хлорки та тушкованої капусти, який тягнувся з харчоблоку. Віктор розклав інструмент, оглянув просілу цегляну кладку і взявся до роботи.
За дві години, коли перша секція була надійно закріплена, він вимкнув апарат, підняв маску і пішов до ґанку. Петрович обіцяв залишити там термос із чаєм.
Віктор відкрив важкі вхідні двері, зробив крок у коридор і зупинився.
Світлий облуплений лінолеум. Ряд однакових курточок на гачках. У приміщенні було тихо — мабуть, тиха година.
На дерев’яній лаві біля вікна сидів хлопчик. Років п’яти, не більше. У завеликому сірому светрі. Його ноги не діставали до підлоги. Він сидів рівно, поклавши руки на коліна, і дивився у двір, де Віктор щойно працював.
Коли двері грюкнули, малий повернув голову.
Діти в таких місцях реагують на дорослих по-різному: хтось ховається, хтось одразу біжить обіймати. Цей просто дивився. Уважно, спокійно. Так дивляться люди, які вже давно навчилися чекати.
У Віктора було обвітрене обличчя, шрам на пів лоба і куртка, пропалена іскрами. Зазвичай діти відводили погляд. Цей — ні.
— Ти хто? — запитав хлопчик. Прямо, без страху.
— Зварювальник, — відповів Віктор. Він узяв термос із підвіконня і налив у кришку гарячого чаю.
— Там вариш? — малий кивнув на засклене вікно.
— Там.
Хлопчик помовчав.
— Іскри красиві.
Віктор уважніше придивився до малого. Зазвичай діти кажуть «вогонь» або «світиться».
— Тебе як звати? — запитав Віктор.
— Артем.
— Чому не в спальні з усіма?
— Не пускають. Кажуть, втомився. Треба посидіти.
Віктор зробив ковток чаю. Логічно було б кивнути й піти працювати далі. Але він закрутив термос, зробив крок до лави і сів поруч. Не впритул. Залишив між ними пів метра дистанції.
Вони сиділи і мовчки дивилися у вікно, де горобці билися за крихту хліба на мокрому асфальті.
— Ти злий? — раптом запитав Артем.
— Чому злий? — Віктор навіть не повернув голови.
— Лице зле.
— Це шрам.
Артем обміркував цю відповідь.
— Боляче було?
— Тоді — ні. Потім — так.
Малий повільно кивнув. З таким виглядом, ніби чудово розумів, як саме це буває.
Вони просиділи так ще хвилин двадцять. Артем ставив короткі питання про метал, Віктор так само коротко відповідав. Потім з коридору вийшла молода вихователька, втомлено подивилася на них і сказала Артему, що час істи.
Хлопчик сповз із лави. Зробив два кроки, зупинився й озирнувся.
— Ти ще прийдеш?
Віктор хотів сказати «побачимо». Але подивився в ці очі, які нічого не випрошували.
— Прийду.
Наступного дня, у неділю, він прийшов знову. Сказав черговій, що забув інструмент. Артем сидів на тій самій лаві. Він не зрадів надмірно, просто трохи посунувся, звільняючи місце.
Через тиждень Віктор почав приходити щодня. Він приносив дрібниці: яблуко, олівці, дерев’яну машинку. Артем брав усе без показушної радості, уважно розглядав і ховав до кишені.
А наприкінці травня Віктор дізнався правду.
Того дня Артему стало зле прямо на лаві. Він зблід, притулився до стіни. Прибігла медсестра і швидко повела його в палату. Віктор залишився сам. До нього вийшла Марина Сергіївна, та сама вихователька. Вона сіла поруч, склала руки на колінах і подивилася на порожнє місце, де щойно сидів хлопчик.
— Ви ж розумієте, що з ним? — тихо спитала вона.
Віктор похитав головою.
Марина Сергіївна розповіла все. Від Артема відмовилися ще в пологовому будинку. Вроджена вада серця. Дефект міжшлуночкової перегородки з легеневою гіпертензією. Оперувати зараз надто ризиковано — організм слабкий.
— Скільки лікарі дають? — Віктор дивився у вікно.
— Рік тому кардіолог у Дніпрі сказав: рік. Максимум два, — вихователька опустила очі. — Усиновлювачі бачать його картку — і йдуть. Ніхто не хоче брати дитину, щоб потім її ховати.
Віктор кивнув. Підвівся і мовчки вийшов з дитбудинку.
Наступного дня в обідню перерву він сів навпроти Петровича в заводській їдальні. Відсунув свою тарілку і сказав:
— Що треба, щоб забрати його до себе?
Петрович перестав жувати. Поклав виделку.
— Ти розумієш, який там діагноз?
— Розумію.
— Тобі потрібне житло. Офіційний договір оренди. Довідка про доходи, характеристики… — Петрович потер обличчя руками. — І довідка про відсутність судимості.
Останнє він вимовив дуже тихо. Обидва розуміли, що саме цей папірець здатен закрити будь-які двері.
Увечері Віктор розклав на столі зібрані документи. Характеристика від майстра, довідка з бухгалтерії. Зверху він поклав аркуш із МВС, де чорним по білому була вписана стаття 119 Кримінального кодексу.
Він довго дивився на сухі рядки тексту. Потім мовчки вклав довідку в пластиковий файл. Віктор ще не знав, з ким йому доведеться зустрітися в кабінеті служби у справах дітей, і наскільки глухою та методичною може бути система, коли йдеться про папери, а не про людське життя…