Частина 4
Зимові сутінки накрили старий район швидко, ніби хтось просто вимкнув світло над містом. Разом із темрявою в цегляну хату на Пріорці вповз той страшний, пронизливий нічний холод, проти якого не рятували ніякі ковдри. Зміна Данила закінчилася ще кілька годин тому. Рація на його жилеті час від часу тихо потріскувала, передаючи буденні перемовини інших екіпажів, але патрульний і не думав їхати у відділок здавати зміну.
Він залишився. Прямо у формі розпалив стару газову колонку, конфорки якої ледь горіли синім через низький тиск, і нагрів воду в іржавому чайнику. Він допоміг Солі закутатися у дві тепліші куртки, які знайшов у шафі, і змусив її випити гарячого чаю. Старенький «дуйчик» натужно гудів у кутку, випльовуючи слабкий струмінь теплого повітря, перш ніж знову почати загрозливо тріщати від перегріву спіралі.
Соля сиділа на підлозі біля дивана. Барс лежав поруч із нею, обгорнувши своє велике тіло навколо її ніг, мов живий пухнастий щит. Його очі ніколи не заплющувалися повністю. Вони відкривалися кожні кілька секунд, і собака постійно переводив погляд із дівчинки на свого хазяїна.
Тарас провалювався в тяжке, маревне забуття. Кожен вдих давався йому з такою мукою, ніби повітря перетворилося на бите скло. Данило сидів на старому стільці поруч і уважно спостерігав за грудною кліткою колишнього кінолога. Патрульний помітив синюшний відтінок, який почав проступати навколо губ і на кінчиках пальців чоловіка. Це була гіпоксія — кисневе голодування. Тканини легень відмовлялися працювати.
Раптом Барс завмер.
Усе його тіло миттєво напружилося, перетворившись на сталеву пружину. Вуха різко подалися вперед. З горла вівчарки вирвалося низьке, глибоке гарчання, яке змусило повітря в кімнаті завібрувати.
— Барсе? — злякано прошепотіла Соля, випростовуючись.
Данило миттю піднявся зі стільця. Вівчарка повільно підвелася, не зводячи очей з Тараса. Собака зробив крок уперед, шумно втягнув носом повітря біля обличчя чоловіка, а потім видав раптовий, різкий гавкіт. Це не була агресія. Це був сигнал тривоги найвищого рівня. Медичний алерт, якого його вчили ще в часи служби. Пес відчув зміну запаху та повну зупинку ритму дихання.
Груди Тараса ледь помітно піднялися один раз, але вдиху не відбулося. Його пальці слабо смикнулися на краю дивана, а потім безсило впали.
— Пане Тарасе, ви мене чуєте?! — Данило кинувся до нього, двома пальцями намацуючи пульс на шиї.
Пульс був ниткоподібним, слабким і зникав під шкірою. З губ чоловіка вирвався крихкий, ледь чутний свист.
— Тато! — несамовито закричала Соля, підскакуючи на ноги. Рюкзак упав на підлогу.
Барс загавкав знову, голосніше, і почав відчайдушно штовхати носом руку Тараса, намагаючись привести його до тями. Потім він різко обернувся до Данила. У погляді собаки не було паніки, лише жорстка вимога діяти.
Данило вихопив телефон і набрав 103. Він не кричав. Його голос звучав низько, чітко й швидко — так, як вчать говорити в критичних ситуаціях.
— Екстрений виклик. Каже патрульний екіпажу 112. Критичний пацієнт. Чоловік, 40 років. Гостра зупинка дихання на фоні хімічного пошкодження легень. Ціаноз обличчя, пульс падає. Негайно потрібна реанімаційна бригада з киснем. Адреса…
Соля вчепилася в Барса, ховаючи обличчя в його шерсті. Її дитячий плач перейшов у суцільне, глухе ридання. Вівчарка стояла непорушно, мов скеля, не зводячи очей з напарника. Собака відмовлявся відступати.
Наступні десять хвилин тягнулися, як години. Данило перевіряв прохідність дихальних шляхів Тараса, готуючись розпочати непрямий масаж серця, якщо пульс зникне повністю. Але крізь замерзле скло старого вікна нарешті пробилися різкі синьо-червоні спалахи проблискових маячків.
— Вони тут! Солю, відкрий двері! — скомандував Данило.
Дівчинка побігла в коридор. Двері розчахнулися, впустивши хмару крижаного повітря, і до кімнати вбігли двоє фельдшерів у червоних куртках із масивними помаранчевими валізами. Атмосфера в хаті миттєво змінилася: тиша лопнула, кімната наповнилася звуками розірваних упаковок, липучок і різких команд.
— Що маємо? — запитав старший лікар, падаючи на коліна біля дивана і миттєво дістаючи пульсоксиметр.
— Дихальна недостатність. У свідомість не приходить. В анамнезі опік тканин, — швидко відрапортував Данило.
Соля забилася в куток. Барс відступив на крок, даючи медикам простір, але залишився стояти поруч. Він уважно стежив за руками лікаря, який натягував на обличчя Тараса прозору кисневу маску.
Груди чоловіка судомно сіпнулися, коли кисень під тиском пішов у легені.
— Сатурація критична. Ми не витягнемо його тут, — кинув лікар своєму напарнику. — Ноші! Швидко!
Вони вправно переклали Тараса на брезентові ноші. Соля видала пронизливий, повний жаху звук, коли побачила, як її батька виносять у темний коридор.
— Зачекайте! Благаю, не забирайте його самого!
Данило миттєво опинився біля неї, хапаючи з підлоги її куртку.
— Одягай. Ти їдеш у моїй машині. Ми поїдемо просто за ними, Солю. Я поруч.
Вони вибігли на вулицю. Сніг падав густою стіною. Фельдшери завантажили ноші в яскраво освітлений салон реанімобіля. Барс, який вискочив слідом за Солею, спробував застрибнути всередину швидкої.
— Собаці не можна! — крикнув водій швидкої, загороджуючи вхід. — Це реанімація, тут стерильно!
Двері з гуркотом зачинилися. Сирена завила з новою силою, і важка біла машина з пробуксовкою рушила засніженою вулицею.
Барс не змирився. Собака, який роками служив, який рятував людей з-під завалів, не збирався віддавати свого напарника чужим людям у металевій коробці. Вівчарка рвонула слідом. Могутні лапи пробивали пухкий сніг, з пащі виривалися хмари пари. Барс біг за червоними маячками швидкої вздовж темної вулиці.
— Барсе! — закричала Соля, вириваючись із рук Данила. — Він загубиться!
— У машину. Швидко! — скомандував поліцейський.
Він закинув дівчинку на переднє сидіння службового «Пріуса», вдарив по газах і вилетів із двору. Данило наздогнав вівчарку вже за двісті метрів. Собака біг з останніх сил, ковзаючи на кризі, але не зводив очей зі швидкої, що віддалялася.
Данило різко загальмував, розчахнув задні двері патрульного авто і свиснув.
— Барсе! До мене! Сюди!
Вівчарка на мить завагалася, але побачивши Солю в салоні, застрибнула на заднє сидіння. Собака важко, зі свистом дихав, його шерсть була обліплена снігом, але очі залишалися сфокусованими. Данило увімкнув проблискові маячки на даху поліцейського авто і натиснув на педаль газу, слідуючи за швидкою допомогою.
Дорога до Центральної клінічної лікарні минула як в тумані. У салоні пахло талим снігом і мокрим собакою. Соля сиділа попереду, мертвіючою хваткою вчепившись у ремінь безпеки. Барс просунув голову між передніми сидіннями, поклавши підборіддя біля її плеча. Вони дивилися на червоні вогні реанімобіля попереду, мовчки благаючи, щоб він не зупинився.
Швидка з виском гальм залетіла у двір лікарні. Данило припаркувався поруч. Двері приймального відділення автоматично роз’їхалися, чергова бригада вибігла назустріч, перехоплюючи ноші з Тарасом.
Данило підхопив Солю за руку і повів її усередину. Барс ішов поруч, притискаючись до ноги поліцейського так щільно, ніби вони працювали в парі роками.
Яскраве флуоресцентне світло лікарняного коридору вдарило по очах. Запах антисептиків різко контрастував із морозом вулиці. Ноші зникли за важкими металевими дверима з червоним написом «РЕАНІМАЦІЯ». Двері з глухим клацанням зачинилися, відрізавши їх від Тараса.
Соля зупинилася посеред коридору. Вона подивилася на ці зачинені двері, потім на Данила. Її губи тремтіли.
— Він… він повернеться? — прошепотіла вона в порожнечу коридору.
Барс підійшов до дверей реанімації. Він обнюхав металеву щілину біля підлоги, потім повільно розвернувся, підійшов до Солі і важко опустився на холодний кахель. Собака поклав голову на передні лапи, але не заплющив очей. Він залишився на варті. Його чергування тривало.