Частина 6
Минуло понад два тижні. Лютий у Києві видався затяжним і колючим, сніг на Пріорці лежав високими заметами, перекриваючи вузькі тротуари. Але коли Данило відчинив хвіртку знайомого двору, він одразу відчув різницю. З нового металевого димаря йшов густий білий дим, а в розчищеному від снігу дворі більше не відчувалося тієї глухої, покинутої порожнечі.
Данило зайшов у будинок, тримаючи в руках два великі паперові пакети з продуктами. У коридорі його зустріло справжнє, сухе домашнє тепло, від якого миттєво почало поколювати змерзлі щоки. Майстри, яких знайшли волонтери, свою справу знали: старий котел замінили на сучасну систему, батареї нарешті були гарячими, а щілини у вікнах заклеїли, щоб не тягнуло протягами.
У вітальні Соля сиділа «по-турецьки» на новому ворсистому килимі. Навколо неї були розкидані кольорові олівці та альбомні аркуші. Барс спав поруч. Його поза більше не нагадувала зведену пружину. Вівчарка розкинула лапи, підставивши живіт теплу від батареї, і тихо, спокійно хропла. Шерсть собаки знову виглядала густою і блискучою — безслідно зникла та тьмяність, яку залишають по собі тривалий голод і холод.
Тарас сидів у глибокому кріслі біля вікна. Він усе ще був дуже худим, але його шкіра втратила той страшний сірий відтінок. Поруч із кріслом стояв портативний кисневий концентратор — невелика біла колонка, яка тихо, розмірено шуміла, втягуючи повітря кімнати й подаючи чистий кисень через тонку прозору трубку. Цей звук, схожий на тихий видих механічних легень, став тепер головним ритмом цього дому.
— Виглядаєте значно краще, пане Тарасе, — промовив Данило, залишаючи пакети на столі.
Чоловік повернув голову і відповів щирою, хоч і втомленою усмішкою.
— Я і почуваюся інакше. Лікар каже, що тканини добре реагують на терапію. Попереду ще довга реабілітація, але… принаймні я перестав задихатися від кількох кроків.
Почувши голос патрульного, Соля підскочила з килима і підбігла до нього.
— Пане Даниле! А ми з Барсом сьогодні допомагали татові варити суп! — гордо повідомила вона.
Барс, почувши своє ім’я, ліниво підняв голову, кліпнув і двічі стукнув хвостом по підлозі, вітаючи гостя.
— Із задоволенням скуштую, — усміхнувся Данило, знімаючи форму і залишаючись у светрі.
Поки дівчинка побігла на кухню ставити чайник, а Барс неспішно потюпав слідом за нею перевіряти миски, усмішка на обличчі Тараса згасла. Він став дуже серйозним і уважно подивився на поліцейського.
— Даниле, — тихо сказав колишній кінолог. — Сядьте на хвилину. Мені треба з вами поговорити.
Патрульний підсунув стілець і сів навпроти. Голос Тараса був рівним, але в ньому відчувалася сильна напруга.
— Ви зробили для нас те, чого не зробив би ніхто. Ви закрили наші борги, організували лікування, витягли мене з того світу і не дали моїй дитині замерзнути. — Тарас опустив очі на свої руки. — Я довго думав. Я не маю грошей, щоб віддати вам цей борг. Але я маю дещо інше.
Він зробив паузу, подивившись у бік кухні.
— Я хочу запропонувати вам Барса. Як напарника і як друга. Солі буде важко, але вона зрозуміє. Ви — справжній поліцейський. Ви заслужили на такого собаку. І ви точно знатимете, як про нього подбати.
Данило завмер. Він розумів, як важко далися ці слова гордому чоловікові. Тарас віддавав найцінніше, що в нього було, намагаючись розрахуватися за врятоване життя доньки і своє власне.
У цей момент з кухні повернувся Барс. Данило опустився перед ним на одне коліно. Вівчарка підійшла ближче. Патрульний довго, обережно чухав собаку за вухами, відчуваючи тепло його міцного тіла.
— Ти дуже хороший пес, — тихо сказав Данило, дивлячись у розумні карі очі. — Найкращий.
Він підняв погляд на Тараса.
— Я ціную вашу пропозицію. Більше, ніж ви думаєте. Але його місце тут.
Барс, ніби зрозумівши слова, легенько ткнувся холодним носом у долоню поліцейського, а потім розвернувся і підійшов до крісла Тараса, поклавши морду йому на коліно. Його служба була тут.
Соля обережно зайшла до кімнати. Вона підійшла до Данила і сягнула в кишеню своїх домашніх штанів.
— Це я намалювала для вас, — сором’язливо промовила вона, простягаючи складений удвоє аркуш паперу.
Данило розгорнув малюнок. Фломастерами та олівцями там були зображені вони всі: Данило у чорній формі, Соля, Тарас і великий пухнастий Барс. Усі стояли поруч. А зверху, нерівним дитячим почерком, великими друкованими літерами було виведено:
«ВИ НЕ КУПИЛИ БАРСА. ВИ ВРЯТУВАЛИ НАШУ СІМ’Ю».
Данило довго дивився на ці літери. Він не став говорити гучних слів. Просто обережно склав аркуш навпіл, сховав його у внутрішню кишеню біля серця і підвівся.
— Ну що, — сказав він, повертаючись до Солі. — Чайник уже закипів?