Був кінець листопада. Вітер за вікном Павлової орендованої квартири дріботів по склу першим, жорстким крижаним дощем.
Павло сидів за кухонним столом і дивився на невелику картонну коробку. Це був набір для генетичного тесту. Він замовив його три місяці тому, у найважчий період батькової параної, якраз перед тим, як ухвалити болісне рішення перевезти Івана до приватного спеціалізованого пансіонату для людей із деменцією.
Тоді, у стані тотального емоційного виснаження і самотності, Павло серйозно думав про те, щоб плюнути в пластикову пробірку, відправити її в лабораторію і знайти якесь прізвище. Знайти біологічного родича, двоюрідного брата чи сестру — когось, хто не забував би його обличчя з кожним днем.
Він простягнув руку і взяв коробку. Покрутив її, відчуваючи пальцями гладкий картон і непошкоджену захисну плівку. Потім підвівся, підійшов до сміттєвого відра під мийкою і викинув набір не розпаковуючи.
Йому не потрібно було знати, чия кров тече в його жилах. Він і так чітко знав, хто він такий і хто його виховав.
Павло повернувся до столу, щоб узяти чашку з чаєм, коли його телефон завібрував.
На екрані висвітився номер пансіонату.
— Павле Івановичу, — голос нічної чергової був натягнутим і тремтів від прихованої паніки. — Мені дуже шкода. Ваш батько зник.
Павло міцніше стиснув телефон.
— Що значить зник? У вас магнітні замки на кожних дверях.
— Постачальник білизни підпер двері на задньому дворі ящиком, поки носив мішки, — швидко, ковтаючи слова, пояснила жінка. — Це буквально на кілька хвилин. Але Іван Петрович… він, мабуть, стояв у коридорі й чекав. Ми робили обхід о другій ночі, його ліжко порожнє. Територію вже обшукали. Поліція їде.
Павло не став кричати. Та холодна, клінічна частина його мозку, яку роками тренували реагувати на зупинки серця і політравми, миттєво взяла керування на себе.
— У чому він був? — запитав Павло, дістаючи ключі від машини з кишені куртки.
— Стара вельветова куртка. Спортивні штани. Без шапки. Павле Івановичу, на вулиці мінус два.
— Я знаю, — сказав він і скинув виклик.
За годину орієнтування розійшлося по всіх патрульних екіпажах міста та області. Решту ночі Павло їздив вулицями навколо пансіонату. Його фари вихоплювали з темряви порожні зупинки, зачинені кіоски та мокрі бетонні паркани. Барс Другий сидів на пасажирському сидінні, притиснувшись носом до холодного скла.
Ранок видався кольору мокрого асфальту. Небо прорвалося густим снігом із дощем, який миттєво перетворював дороги на ковзанку. До обіду поліція залучила кінологів, але сліди змивало. Ближче до вечора тональність розмов у райвідділку непомітно змінилася: правоохоронці перестали говорити про порятунок. Літня людина з хворим серцем у такому одязі не могла пережити ніч під крижаним дощем.
Павло відмовлявся зупинятися. Він кермував, поки очі не почали різати від напруги, а пальці не звело судомою на кермі. Він методично об’їжджав двори, зазирав у цілодобові аптеки та піддашки під’їздів.
У п’ятницю ввечері за графіком він мав бути на зміні в реанімації. Богдан подзвонив йому і наказав сидіти вдома, але Павло все одно приїхав у лікарню. Він не міг залишатися у своїй тихій квартирі й чекати на дзвінок. Йому потрібне було яскраве світло ламп, писк моніторів і контрольований хаос, у якому він хоч щось розумів.
О пів на десяту рація на посту медсестри коротко зашипіла.
«Приймальне, це четверта бригада. Будемо за три хвилини. Невідомий чоловік, орієнтовно за сімдесят. Знайдений на узбіччі старої об’їзної біля лісосмуги. Глибоке переохолодження. Температура тіла двадцять вісім. Брадикардія, пульс ниткоподібний, тиск падає».
Павло завмер посеред коридору. Він подивився на пластикову коробку рації.
Стара об’їзна. Ділянка траси за тридцять кілометрів від міста, якою колись користувалися далекобійники, щоб оминути ваговий контроль. Це був той самий відрізок дороги, де двадцять шість років тому зупинилася важка фура.
— Павле Івановичу? — обережно запитала старша медсестра, побачивши, як з його обличчя зникають усі барви. — Кликнути чергового лікаря?
— Ні, — голос Павла звучав механічно. — Я зустріну.
Він підійшов до дверей першого травмзалу якраз у ту мить, коли швидка здала назад до пандуса. Автоматичні двері роз’їхалися, впускаючи запах озону, вихлопних газів і мокрого одягу. Фельдшери швидко закотили каталку в коридор.
Павло став біля узголів’я, щойно вони зафіксували колеса.
Чоловік на каталці був наскрізь мокрим. Його шкіра мала той специфічний, моторошний сіро-синій відтінок, який буває при критичній втраті тепла. Колись коричнева вельветова куртка потемніла від болота. Очі були заплющені, а грудна клітка піднімалася так рідко, що це ледь вловлювалося оком.
Павло опустив погляд на обличчя. Воно змарніло, заросло сивою щетиною і було вкрите брудом. Але це був він.
— Тату, — самими губами прошепотів Павло.
Команда реаніматологів завмерла. Медсестри перевели погляд з пацієнта на Павла.
— Павле, — Богдан швидко зайшов у травмзал і поклав важку руку йому на плече. — Зроби крок назад. Ти не можеш лікувати рідних. Я зроблю все сам.
Павло не сперечався. Він зробив три кроки назад, поки не відчув спиною холодну кахельну стіну. Він стояв і дивився, як колеги оточили його батька. Дивився, як вони зрізають мокрий одяг, накривають тіло термоковдрою, підключають підігріті розчини у вену. Він простояв там дві години, не відриваючи очей від монітора, відстежуючи кожен збій ритму і кожен повільний, болісний градус тепла, який вони змушували повернутися в згасаюче тіло Івана.