Остап прокинувся в холодному поту, зрозумівши, що це був кошмар. Він глянув у дзеркало й тихо сказав:
— Досить весіль. Поживу для себе.
Він вирішив зосередитися на роботі, виправити свої помилки в компанії й довести, що гідний місця не лише через батька. Особисте життя відійшло на другий план — після Марти він довго не міг нікому довіряти.
Тим часом Марта гуляла парком Шевченка, розмірковуючи про свій провал. «Десь я схибила, — думала вона. — Зря витратила час на Остапа. Його мати виявилася розумнішою, ніж я гадала». Вона визнавала поразку, але не здавалася. «Світ мені винен, — шепотіла вона. — Знайду іншого — Андрія, Юрка чи кого завгодно. Головне — дійти до мети». Її прагнення до успіху лишалося непохитним, і вона вже будувала нові плани.
А в селі Ганна, як завжди, надіслала Марті черговий переказ. Сидячи за столом із тарілкою простої каші, вона тихо промовила:
— Моя дівчинко, хай тобі щастить у великому місті. Ти ж просто хочеш кращого життя, і я не тримаю зла.
Її любов до Марти була безумовною, хоч і болючою. Вона не знала про візит Остапа й продовжувала вірити, що племінниця одного дня повернеться.
Остап же, переживши цей урок, став обережнішим. Його сон про чеки під сукнею ще довго нагадував йому про ціну довіри. Марта ж ішла далі, не оглядаючись, переконана, що світ рано чи пізно віддасть їй усе, що вона заслуговує. А Ганна, у своїй скромній хаті, тихо молилася за її щастя, не здогадуючись, що її жертви давно стали лише інструментом у чужій грі.