«У тебе є хата в місті?» — перепитала Олена, не ймучи віри. — «Ти ж казала, що терпіти не можеш Чернігів». «Тому там і не живу», — сухо відказала Ганна. — «Купила давно, коли викладала. Тримала як запас і базу для зимових записів». Пропозиція була щедрою — надто щедрою, як здалося Олені. «Я не можу просто взяти твій дім, Ганно. Треба платити оренду чи щось».
«Оренда — дурня», — відмахнулася Ганна. — «Вважай це вкладом у твою освіту. Хата й так стоїть». Після довгих суперечок дійшли згоди: Олена платитиме символічну суму, яку згодом підвищать, а догляд за домом зарахують як частину плати. Житло вирішилося, наступним став догляд за Соломією.
У коледжному садочку була черга, але статус Олени — стипендіатки й одинокої мами — давав перевагу. Та години роботи не завжди збігалися з її розкладом. Питання розв’язалося під час огляду хати в Чернігові — скромного двоповерхового будиночка з сірим шиферним дахом, за п’ять хвилин пішки від коледжу. Ганна ходила по кімнатах із прискіпливим поглядом. «Дві спальні внизу, кабінет нагорі», — бурмотіла вона. — «Світла досить для рослин. Двір пристойний, як на місто».
Вона зупинилася на кухні, постукуючи по потертих шафках. «Гараж можна переробити під робоче місце. Давно пора розібрати зошити як слід». Олена глянула на неї здивовано. «Ти… ти хочеш тут лишатися теж?» Ганна зніяковіла, відвівши очі й поправляючи дверцята з надмірною увагою. «Не назавжди. Але на навчальний рік, може. У лісі зимувати тяжко, коли старієш». Вона помовчала. «До того ж хтось мусить стежити, щоб Соломія не відставала від науки, коли садок зачиняється о п’ятій».
Це було найближче до зізнання, що Ганна не хоче їх відпускати. Для Олени, яка хвилювалася лишити її саму в лісі, це стало ідеальним рішенням, хоч і з викликами. «Ми ж позводимо одна одну з розуму», — пожартувала вона. — «Жити тісніше, ніж у хаті». «Без сумніву», — прямо відповіла Ганна. — «Але досі ж справлялися. Чіткі правила й відвертість допоможуть».
Так склався план: спільна хата в Чернігові на навчальний рік, а на вихідні й літо — лісова хата, коли вдасться. Це давало Олені підтримку з Соломією під час навчання, а Ганні — товариство й мету в холодні місяці, коли дослідження гальмувала погода. У підготовці Олена підтримувала обережний зв’язок із батьками й Олегом. Стосунки змінювалися повільно, межі перевірялися й перемальовувалися.
Батьки робили несміливі кроки до примирення, запрошували на недільні обіди — ніякі, але дедалі щиріші. Тато, пригнічений хворобою, старався більше, ніж мама, якій важко було прийняти Оленину незалежність. «Ми могли б більше допомагати, якби ти повернулася», — повторювала мама, не розуміючи, чому донька обирає свій шлях. «Я не повертаюся, щоб мене лагодили», — м’яко, але твердо казала Олена. — «Я будую нове, мамо. Можете бути частиною, але назад мене не затягнути».
Олег лишався непростою частиною їхнього життя. Після першого візиту приїздив ще кілька разів, учився тримати Соломію, розпізнавати її сигнали, бути присутнім. Він був на її першому дні народження — скромному святі в хаті з Миколою, Софією зі Славутича й кількома новими знайомими. Олена стежила: він старався щиро, але не розумів буденності батьківства. Привозив подарунки й енергію на короткі візити, але не вникав у розпорядок чи потреби Соломії.
«Він старається», — зауважив Микола під час одного візиту, коли Олег будував вежу з кубиків для Соломії. — «Не ідеально, але старається». «Чи досить цього?» — задумалася Олена. «Тобі вирішувати», — відповів Микола. — «Сім’я буває різна. Хтось щодня за столом. Хтось — на свята. Обидва важливі, але по-різному». Ця думка допомогла Олені переосмислити очікування. Олег, можливо, не стане щоденним татом, але може бути частиною життя Соломії — зв’язком, що доповнює, а не завершує.
Напередодні осені прийшов лист із наукового журналу, де Ганна колись друкувалася. «Хочуть перевидати мої старі роботи», — сказала вона, читаючи з подивом і легкою недовірою. — «Мої записи дев’яностих збіглися з новими кліматичними моделями. Називають це далекоглядним». «Це ж чудово!» — вигукнула Олена. — «Тебе визнають». Ганна пирхнула, але Олена помітила тінь задоволення. «Наука колись наздоганяє. Правда не псується».