Олена сиділа за кухонним столом, намагаючись осмислити слова Богдана. Її серце гупало так сильно, що, здавалося, його стукіт чути по всій квартирі. Вона дивилася на сина, який нервово крутив олівець у руках, і відчувала, як її охоплює хвиля страху.
— Богданчику, ти усвідомлюєш, що ти міг наробити? — тихо запитала вона, стримуючи тремтіння в голосі. — Ти міг накликати на тата серйозні проблеми.
Богдан насупився, його брови зійшлися на переніссі.
— Але ж я хотів допомогти тобі! Щоб він зрозумів, як нам погано, і повернувся, — заперечив він, у його голосі чулася образа.
Олена зітхнула. Їй хотілося кричати від безсилля, але вона знала, що підвищувати голос зараз — не вихід.
— Сину, я розумію, що ти хотів як краще. Але такими речами не допомагають. Ти мав спочатку поговорити зі мною. А тепер ми навіть не знаємо, що буде далі, — сказала вона, відчуваючи, як ноги стають ватяними.
Вона підвелася, підійшла до плити й машинально помішала борщ, хоча апетит давно зник. Їй потрібен був час, щоб усе обдумати.
— Давай поки не говорити про це, — додала вона, глянувши на Богдана. — Мені треба розібратися. Але обіцяй, що більше нічого не робитимеш без моєї поради. Добре?
Богдан кивнув, опустивши голову. Його плечі поникли, і Олена зрозуміла, що він відчуває провину. Вона відвернулася до вікна. На вулиці цвіли каштани, сонце золотило київські двори, але в її душі вирувала справжня буря. Як діяти далі? Як захистити сина від наслідків його вчинку?
Того вечора, коли Богдан сидів у своїй кімнаті над уроками, Олена вирішила поговорити з ним ще раз. Вона тихенько постукала у двері й увійшла. Син сидів за столом, схилившись над підручником з математики.
— Богданчику, нам треба поговорити, — лагідно сказала вона, сідаючи поруч і беручи його руку. — Мені потрібно точно знати, що ти відправив і кому. Це дуже важливо.
Богдан зітхнув, його очі наповнилися сумом.
— Я знайшов у татовому ноутбуці папку «Робота», — почав він тихо. — Там були якісь таблиці, цифри, листи. Я не дуже розібрався, але подумав, що це щось важливе. І відправив усе на кілька адрес, які знайшов у його пошті. Одна з них була його начальнику.
Олена заплющила очі. Усе виявилося набагато гірше, ніж вона думала. Відправити невідомі документи начальнику Віталія — це був прямий шлях до катастрофи. Вона знала, що Віталій завжди крутив якісь справи на роботі, щось приховував, але щоб усе це викрилося через Богдана…
— Ти розумієш, що це могло зруйнувати татові кар’єру? — запитала вона, намагаючись не зірватися на крик.
Богдан заплакав.
— Я не хотів такого! Я думав, він просто злякається й повернеться до нас, — схлипував він, витираючи сльози рукавом.
Олена обійняла його, притиснула до себе. Її серце розривалося від жалю до сина, який із дитячою наївністю наробив такого лиха. Вона гладила його по голові, шепочучи:
— Тихо, тихо, ми щось придумаємо.
Та вночі сон до неї не йшов. Вона лежала в ліжку, дивлячись у стелю, і думала про те, що сталося. З одного боку, вона злилася на Віталія за його зраду, за те, що він довів їх до такого. З іншого — не хотіла, щоб Богдан страждав через почуття провини. І ще менше їй хотілося, щоб Віталій залишився без засобів до існування, хоч він і розтоптав її почуття.
Наступного дня до Олени завітала Марія Іванівна. Вона принесла свіжий медовий пиріг і сіла поруч на дивані.
— Оленко, що в тебе знову за біда? Виглядаєш, як тінь, — стурбовано запитала вона.
Олена розповіла все — про вчинок Богдана, про свої страхи. Марія Іванівна слухала, киваючи, а потім сказала:
— Ситуація складна, але не безнадійна. Богдан ще малий, він не розумів, що робить. А Віталій… Він сам накликав на себе біду, коли покинув вас.
— Але я не хочу, щоб він страждав через це. І щоб Богдан себе звинувачував, — зітхнула Олена.
— Ти не можеш відповідати за всіх, Оленко. Віталій сам обрав свій шлях. А сину поясни, що помста — це хибна дорога. Та не лай його занадто, він же тебе захищав, — порадила Марія Іванівна, стиснувши її руку.
Через тиждень після зізнання Богдана Олені зателефонував Віталій. Його голос у слухавці тремтів, пронизаний відчаєм і сльозами.
— Олено, це я, Віталій, — прошепотів він. У його тоні не було й натяку на ту самовпевненість, із якою він колись оголосив про свій відхід. — Мені… мені дуже погано.
Олена відчула, як її тіло напружується. Вона не хотіла його слухати. Їй вистачало власних проблем — борги, втома, Богданова мовчанка. Але якась стара, призабута жалість змусила її не кинути слухавку одразу.
— Що сталося? — холодно запитала вона, тримаючи себе в руках.
Віталій захлинався словами, ніби боявся, що вона перерве його.
— Начальник усе дізнався, Олено. Хтось надіслав йому документи. Усі мої… схеми. Усе спливло на поверхню.
Олена мовчала, удаючи, що нічого не знає. Її серце стискалося від думки, що це справа рук її сина.
— Мене вигнали з роботи, — продовжував Віталій, і його голос зірвався. — З ганьбою. У мене більше немає ні грошей, ні перспективи. Моє ім’я тепер у всіх на язиці. Усі знають, який я…
Олена відчула, як до горла підступає клубок. Їй стало гидко від його слів, але водночас десь глибоко всередині ворухнулася тінь співчуття.
— І це ще не все, — додав він, не помічаючи її мовчання. — Софія пішла. Просто зібрала речі й пішла. Сказала, що їй не потрібен невдаха з боргами.
Олена не здивувалася. Вона завжди підозрювала, що Софія — лише гарна картинка, за якою ховається холодний розрахунок. Але зараз їй не було до цього діла.
— Віталію, чого ти від мене хочеш? — нарешті запитала вона, намагаючись звучати спокійно.
У слухавці запала тиша. Здавалося, він збирався з силами.
— Допоможи мені, Олено. Благаю. Я знаю, що вчинив жахливо, що все зіпсував, але я… я не знаю, що робити. Я в розпачі, — його голос тремтів від сліз.
Олена заплющила очі. «Він просить допомоги? Після того, як покинув їх із Богданом? Після всіх сліз і безсонних ночей?» Її думки закружляли, згадуючи, як вона сама боролася за виживання, як боялася за майбутнє сина. Усе це — через нього. А тепер він чекає, що вона його врятує?
— Віталію… — повільно почала вона, стараючись, щоб у її голосі не було ні злості, ні жалю, лише твердість. — Я не можу тобі допомогти. І не хочу. Ти сам обрав свій шлях. Ти сам зруйнував своє життя. Тепер розбирайся з цим сам.
— Але, Олено… — спробував заперечити він, але вона різко його перебила.
— Прощавай, Віталію. І більше мені не дзвони.
Вона кинула слухавку й відкинула телефон на стіл. Руки тремтіли, ніби після важкої праці. Їй було жаль його — десь на краєчку свідомості. Але ця жалість не могла затьмарити той біль, який він їй завдав. Вона не могла дозволити йому знову увірватися в її життя й зруйнувати ту крихку рівновагу, яку вона намагалася вибудувати.
Того вечора, коли Богдан повернувся зі школи, Олена вирішила поговорити з ним. Вона сиділа на кухні, різала цибулю для супу, коли він зайшов і кинув рюкзак на стілець.
— Як справи в школі? — запитала вона, намагаючись звучати невимушено.
— Нормально, — буркнув він, уникаючи її погляду.
Олена бачила, що він досі почувається винним.
— Тато дзвонив сьогодні, — сказала вона, спостерігаючи за його реакцією.
Богдан здригнувся, але промовчав.
— Його звільнили з роботи, — додала вона тихо.
Богдан опустив голову.
— Шкода, — ледь чутно промовив він.
Олена відклала ніж і підійшла до нього, поклавши руку на плече.
— Я знаю, що ти хотів мені допомогти, маленький. Але іноді наші вчинки мають наслідки, про які ми не думаємо. Ти не винен у тому, що сталося. Винен тато — він сам зробив свій вибір. А ти просто хотів мене захистити, — прошепотіла вона, гладячи його по голові.
Богдан розплакався, уткнувшись їй у плече. Олена обійняла його міцніше, відчуваючи, як її власні сльози котяться по щоках. Вона знала, що йому потрібен час, щоб усе це пережити, і обіцяла собі бути поруч, підтримувати його на цьому шляху.