Нічна тиша іноді волає гучніше за день. Особливо коли серце спить лише тілом, а душа блукає серед спогадів — невиспаних, до останніх сліз виплаканих. Саме такою видалася ця ніч! Стара дерев’яна лава на околиці кладовища поскрипувала під вагою жінки, що сиділа нерухомо, наче застигла статуя з чиїхось сновидінь. Її погляд був прикутий до однієї точки — темної, як сама пітьма. А поряд — свіжа могила. Ще вчора там земля була недоторканою.
Вітер ганяв опале листя між хрестами, ніби когось шукаючи. Місяць ховався за пошматованими хмарами, вичікуючи слушної миті. І в цю секунду здавалося, що весь світ завмер, затамувавши подих.
— Тьотю, ви точно впевнені? — ледь чутно прошепотів хтось із-за спини.
Вона повільно повернула голову. Двоє чоловіків у темному одязі стояли, тримаючи лопати. Один із них курив, нервово струшуючи попіл, інший — молодший — кусав губи від напруги.
— Я не жартую, — відповіла вона тихо, але з непохитною рішучістю. — Гроші ви отримаєте. Але я мушу знати. Крапка!
— Та ми не про гроші, — пробурчав старший. — Просто… Ночами тут не копають. Особливо ті, хто при здоровому глузді.
Мовчання знову повисло в повітрі, важке й гнітюче…
— Я хочу бачити все на власні очі, — промовила вона, підводячись. Руки її тремтіли, але в очах не було й тіні сумніву.
Заперечень більше не було. Лопати пішли в діло.
Кожен удар об землю відлунював, наче відгомін чужого вибору. Наче виклик тим, хто ховав не лише тіло, а й правду. Жінка не відводила погляду від темного прямокутника, що поступово відкривався в землі.
— Чи зазирали ви колись у свій власний біль? — прошепотіла вона, звертаючись невідомо до кого. — А я — зазирну!
Коли лопата глухо вдарила по кришці труни, усе завмерло. Навіть вітер стих.
— Тягнемо? — хрипко запитав один із чоловіків.
Марія кивнула.
Кришка тріснула з різким звуком, наче стара пам’ять, що розкололася. І в ту мить повітря змінилося — ніби ніч відсунула невидиму завісу.
Жінка ступила вперед. Один крок. Потім другий. І нарешті нахилилася, щоб побачити.
В її очах спалахнуло світло — не сльози, не відчай, а щось зовсім інше…
— Боже мій… — прошепотів один із копачів. — Це неможливо!
А мати лише всміхнулася. Ледь помітно, майже непомітно…
Продовження історії далі у відео…