Наступного ранку Андрій прокинувся з важким відчуттям у грудях. Він сидів за кухонним столом у своїй квартирі на Подолі, тримаючи в руках чашку міцної кави, що вже охолола. Назар спав у гостьовій кімнаті, куди Андрій відвів його вчора після того, як вони заїхали до невеликого готелю неподалік, але врешті вирішив привезти хлопчика додому. Готель здавався йому надто холодним і чужим для такої ситуації.
Він глянув на годинник — восьма ранку. Сьогодні він мав поїхати до дитячого будинку й розібратися в усьому. Але спершу треба було поговорити з Назаром. Андрій підвівся, поставив чашку в мийку й попрямував до кімнати хлопчика. Двері були прочинені, і крізь щілину він побачив, як Назар сидить на ліжку, тримаючи в руках ту саму фотографію Олени.
— Доброго ранку, — сказав Андрій, постукавши по одвірку.
Назар здригнувся й підвів голову. — Доброго, — тихо відповів він, потираючи очі.
— Добре спав? — запитав Андрій, намагаючись звучати невимушено.
Хлопчик знизав плечима. — Я не звик до такого великого ліжка.
Андрій відчув легкий укол незручності. — Звикнеш, — коротко відповів він і додав: — Сьогодні поїду в притулок. Хочу дізнатися більше.
Назар опустив погляд і кивнув, але нічого не сказав. Андрій помітив, як напружилося його маленьке обличчя — хлопчик явно щось приховував. Але тиснути на нього зараз не було сенсу.
— Збирайся, поїдемо разом, — сказав Андрій, розвертаючись до дверей.
Через годину вони вже їхали вузькими вуличками Оболоні, де знаходився дитячий будинок. Назар сидів мовчки, стискаючи фотографію, а Андрій намагався зібрати думки докупи. Він уявляв Олену, як вона ходить цими коридорами, роздає цукерки дітям, усміхається їм. Чому вона тримала це в таємниці? Чи боялася, що він не зрозуміє?
Коли вони приїхали, їх зустріла старша жінка з втомленими очима — сестра Марія, вихователька. Вона впізнала Назара й зітхнула.
— Ти знову втік, малий? — запитала вона, але в її голосі не було докору, лише сум.
Назар опустив голову, а Андрій ступив уперед. — Я хочу поговорити про нього. І про мою дружину, Олену Коваленко.
Сестра Марія здивовано підняла брови, а потім кивнула. — Ходіть зі мною.
Вони пройшли до її тісного кабінету, де пахло старими книгами й трав’яним чаєм. Жінка дістала теку з документами й сумно глянула на Андрія.
— Олена приходила сюди кілька років. Вона дуже любила Назара, — почала вона. — Хотіла його всиновити. Але не встигла підписати документи. Вона… пішла від нас раніше.
Андрій відчув, як у грудях утворилася порожнеча. — Всиновити? — перепитав він хрипким голосом.
— Так, — кивнула сестра Марія. — Вона казала, що ви дуже зайнята людина. Але сподівалася, що колись ви приймете його.
Андрій закрив очі, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Олена хотіла привести цього хлопчика в їхнє життя. Без його відома. Він стиснув кулаки, намагаючись стримати гнів і біль.
— Можна глянути на документи? — тихо запитав він.
Сестра Марія простягнула йому теку. Андрій узяв її тремтячими руками й зрозумів, що його життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Він глянув на Назара, що стояв осторонь, і побачив у його очах той самий біль, що відчував сам.
Назар підійшов ближче й тихо прошепотів: — Вона казала, що ти мене полюбиш, коли дізнаєшся.
Андрій відчув, як у горлі застряг клубок. «Зайнятий.» Це слово стало його вироком. Він завжди був зайнятий — зустрічі, робота, справи. Він пропустив стільки моментів із Оленою. І, можливо, пропустив шанс дізнатися про Назара раніше.
Він різко встав і кивнув сестрі Марії. — Дякую. Ми поїдемо додому.
Дорогою назад у машині панувала тиша. Назар дивився у вікно, а Андрій міцно тримав кермо, намагаючись осмислити почуте. Олена залишила йому не просто спогади. Вона залишила йому вибір. І він не знав, як із цим жити.
Коли вони повернулися додому, Назар зупинився на порозі, розглядаючи великі вікна квартири й мінімалістичний інтер’єр. Усе виглядало так, ніби він потрапив у чужий світ.
— Пізно вже, — сказав Андрій. — Можеш спати в тій самій кімнаті.
Назар глянув на нього з виразом, який Андрій не зміг розгадати. — Я залишуся тут?
— Поки що, — відповів Андрій, насупившись.
Хлопчик опустив погляд і міцніше притиснув фотографію до грудей. — Мама… тобто Олена казала, що в тебе великий дім. Але він завжди порожній.
Андрій здригнувся. «Порожній.» Так і було. І вперше він задумався, чи став цей дім холодним після смерті Олени, чи завжди таким був, а він просто не помічав.
— Іди відпочивай, — сказав він тихо.
Назар кивнув і попрямував до кімнати маленькими кроками. Андрій залишився в коридорі, відчуваючи, як груди стискає важкість. Він налив собі горілки з домашньої пляшки, що стояла в шафі, і пішов до кабінету. Там, на столі, лежала тека з документами. Він довго дивився на неї, перш ніж розкрити.
Усередині були папери на всиновлення, листи Олени, записи про її візити до притулку. Пальці ковзнули по сторінках, і він відчув, як гнів змішується з печаллю. Його дружина залишила йому не лише спогади. Вона залишила йому останнє рішення.