Андрій повернувся до будинку на озері, сяючи від передчуття. У машині поруч сиділи Лариса й Богдан. Лариса, здавалося, скинула років із десять — її очі блищали від надії на нове життя. Богдан, занурений у телефон, лише зрідка поглядав на сосни, що миготіли за вікном. Багажник був забитий речами: валізи, коробки з посудом, навіть велосипед Богдана — усе, що, на думку Андрія, мало створити затишок у їхньому новому домі.
Він заглушив двигун, і всі троє вийшли. Андрій гордо розправив плечі, вдихаючи свіже озерне повітря з легким присмаком хвої, й окинув поглядом будинок. Сонце грало на його дерев’яних стінах, відбиваючись у шибках, надаючи їм теплого, майже казкового вигляду.
«Ось ми й приїхали! Вам тут сподобається!» — радісно вигукнув він, обертаючись до Лариси й Богдана. Лариса всміхнулася, але в її очах промайнула тінь невпевненості. Богдан лише знизав плечима, не відриваючись від екрана. «Ходімо, покажу вам усе!» — запропонував Андрій, рушаючи до дверей. Він упевнено дістав ключі, але раптом помітив на ганку незнайоме подружжя. Чоловік із сивиною й жінка з добрими очима розглядали їх із легким подивом. «Добрий день!» — привітався Андрій, насупившись. «Ми приїхали до свого дому».
Микола ступив уперед. «Добрий день! А ви, власне, хто?» — спитав він спокійно, але з ноткою здивування. «Я — Андрій, це Лариса й Богдан. Ми тут житимемо», — відповів Андрій, відчуваючи, як у животі заворушилося щось тривожне. «Житимете?» — перепитав Микола, піднявши брови. «Дивно. Ми вчора купили цей будинок у Світлани Іванівни». Андрій завмер, ніби його вдарили. Він перевів погляд на Галину, яка кивнула, підтверджуючи слова чоловіка. «Так, ми — Микола й Галина. Це тепер наш дім», — додала вона м’яко, але твердо.
Андрій відчув, як ноги підкосилися. «Ви купили цей будинок?» — пробурмотів він, дивлячись на Миколу широко розплющеними очима. «Це якась помилка!» «Жодної помилки», — відповів Микола, дістаючи з кишені складений аркуш. — «Ось документи, усе законно. Хочете — перевірте». Він простягнув папір, і Андрій машинально взяв його, але букви розпливалися перед очима. Лариса, яка досі мовчала, раптом вигукнула: «Андрію, що це все значить? Хто ці люди?» Її голос затремтів від розгубленості й страху.
«Вони кажуть, що купили будинок», — прошепотів Андрій, відчуваючи, як паніка стискає горло. «Купили? У кого?» — не вгавала Лариса, її очі забігали від нього до будинку. «У Світлани Іванівни, матері твоєї… дружини, мабуть», — пояснив Микола. Андрій спробував заперечити: «Це якесь непорозуміння! Цей дім належить Олені, ми все з’ясуємо!» Він дістав телефон і почав набирати номер Олени. Гудки, ще гудки — і тиша. Вона не відповідала. Андрій зателефонував ще раз, але марно. «Вона не бере слухавку», — промовив він, і його голос звучав, як крик про допомогу.
Лариса намагалася зберігати спокій: «Може, вона зайнята. Спробуй пізніше». Але Андрій уже не слухав. Він стояв, дивлячись на будинок, і розумів, що щось пішло не так. Микола кашлянув і додав: «Послухайте, ми заплатили за цей дім чималі гроші. У нас усе законно, ми хочемо тут жити». «А куди ж нам тепер?» — розгублено спитала Лариса, переводячи погляд із Андрія на будинок. Богдан, відірвавшись від телефону, насупився: «Тату, чому ми не можемо зайти? Що коїться?» Андрій не знав, що сказати. Він відчував себе дурнем, якого обвели навколо пальця. Його хитрий план розсипався на порох.
Андрій стояв, як укопаний, не знаючи, куди подіти очі. Його хитрість, якою він так пишався, обернулася проти нього. Він уявляв, як усе владнає, як переконає Олену, як житиме в цьому будинку з Ларисою й Богданом, ніби повертаючи втрачений час. А тепер перед ним стояв Микола з документами, які розбивали його плани вщент. Лариса, не витримавши напруги, різко повернулася до нього: «Андрію, поясни вже нарешті! Ти обіцяв, що все буде добре, а ми стоїмо посеред дороги, як безхатьки!» Її голос зірвався, і сльози покотилися по щоках.
Богдан, досі мовчазний, кинув телефон у кишеню й додав: «Тату, ти казав, що тут наш новий дім. То що, це все обман?» Його слова вдарили, як гострі уламки скла, і Андрій відчув, як сором стискає груди. Він спробував ще раз додзвонитися до Олени, але телефон відповідав лише довгими гудками. «Я з’ятую, зараз усе з’ятую», — бурмотів він, хоч сам уже не вірив у це. Микола й Галина, бачачи його розгубленість, перезирнулися й мовчки зайшли до будинку, залишивши трійцю на ганку під холодним осіннім сонцем.
Андрій озирнувся на Ларису й Богдана, які дивилися на нього з розчаруванням і зневагою. Він зрозумів, що втратив усе: будинок, довіру Олени, повагу сина. Усе через власну самовпевненість. «Поїхали звідси», — тихо сказав він, повертаючись до машини. Лариса, витираючи сльози, кивнула, а Богдан мовчки сів позаду. Андрій завів двигун і повільно рушив, дивлячись у дзеркало на будинок, що віддалявся. У грудях росла порожнеча, а думки плуталися, як клубок ниток.
Дорогою він раз за разом набирав номер Олени, але марно. І раптом прийшло повідомлення: «Зустрічаємося завтра о 13:00 у кав’ярні біля твого офісу». Олена обрала місце, далеке від їхнього спільного минулого — їй не хотілося бачити його там, де колись жила любов. Але вона знала: треба завершити це віч-на-віч. Наступного дня Олена прийшла вчасно, сіла біля вікна й замовила каву. Її руки не тремтіли, обличчя було спокійним, а в очах горіла тиха впевненість — вона вже відпустила весь біль.
Андрій з’явився на п’ятнадцять хвилин пізніше, захеканий і розпатланий. «Олено, вибач, що спізнився», — випалив він, сідаючи навпроти. У його очах боролися відчай і слабка надія на прощення. Олена мовчала, зробивши ковток кави. «Що це все означає? Будинок, Микола з Галиною… Ти хоч розумієш, що накоїла?» — почав він, ледь стримуючи гнів, який ховав його страх. Олена повільно поставила чашку. «Я розумію все краще, ніж ти думаєш, Андрію», — відповіла вона холодно, її голос був рівним, як озерна гладь.
«Але як ти могла? Ти ж любила цей дім! Ми разом про нього мріяли!» — вигукнув він, намагаючись розбудити в ній жаль. У голові промайнула думка: «Може, ще не все втрачено?» Але її відповідь розбила цю ілюзію. «Мріяла. Тому й подбала, щоб він був оформлений на маму», — відрізала Олена, дивлячись йому в очі. «Ти мене обманула!» — гаркнув Андрій, кинувши папери на стіл. «Ні, це ти мене обманув, — спокійно парирувала вона. — Ти вирішив, що я просто річ у твоєму житті, яку можна пересувати, як тобі зручно». Андрій замовк, опустивши голову. Усі його виправдання розсипалися, як пісок крізь пальці.