Її подих став уривчастим. “Це неможливо. Я тут не була”. Остап ледь усміхнувся: “Але ти стоїш тут, із очима дитини, що колись сміялася в цих стінах”.
Анна відчула, як усе всередині стиснулося. Слова Остапа гуділи в голові, мов грім перед бурею. Вона хотіла втекти, сховатися від цього виру правди, але ноги не слухалися. Їй треба було знати. “Будь ласка, – прошепотіла вона, – розкажіть мені все”.
Остап кивнув і жестом запросив її пройти до невеликої бібліотеки, захованої в глибині маєтку. Лев мовчки пішов слідом, його присутність додавала їй сили. У кімнаті пахло старими книгами й деревом, полиці гнулися під вагою томів у потертих палітурках. На столі лежав щоденник у червоній шкіряній обкладинці, пошарпаний часом.
“Це належало Романові, – тихо сказав Остап, обережно підсунувши щоденник до Анни. – Тут твоя правда”. Її пальці тремтіли, коли вона розгорнула першу сторінку. Почерк був витонченим, чорнило вицвіло, але слова різали, як ніж: “Анна – частина нашої родини. Вона народилася з любові, але доля склалася інакше”.
Анна відчула, як груди стискаються. “Родина”, “любов”, “інша доля” – ці слова проникали в її свідомість, розриваючи звичний світ. Лев м’яко торкнувся її плеча. “Що ще там написано?” – спитав він, його голос був сповнений турботи. Вона ковтнула повітря, ніби перед стрибком у прірву. “Я мушу знати все”, – прошепотіла вона й почала читати далі.
“Анна прийшла до нас маленькою. Вона була світлом у темні дні, сповнена радості й надії. Але обставини змусили нас відпустити її”. Анна заплющила очі, серце гупало так, що віддавало у вухах. Отже, вона справді жила тут. Але чому пам’ять мовчить? Лев стояв поруч, його тепло було мов щит від хаосу в її душі.
Між сторінками щоденника стирчав пожовклий знімок. Анна обережно витягла його. На фото – маленька дівчинка з світлим волоссям сиділа на колінах у Романа, поруч – усміхнена жінка. “Це моя бабуся, Олена, – тихо сказав Лев. – А ти – та дівчинка на її руках”.
Анна прикрила рот долонею. “Я була тут. Я справді була тут”. Остап кашлянув. “Є ще дещо, що тобі варто знати, – його голос став твердішим. – Твоя мама, Анна, була донькою Романа. Ти – його онука”.
Анна відсахнулася, ніби слова Остапа обпекли її. “Ні, це неможливо, – видихнула вона. – Мама ніколи не згадувала діда. Жодного слова про нього чи цей дім!” Остап сумно кивнув. “Вона не могла. У родині були розбіжності. Роман дуже любив її, але його вибір завдавав болю. Твоя мама покинула цей маєток разом із тобою, коли ти була ще зовсім крихіткою”.
“Чому?” – голос Анни тремтів, ледь пробиваючись крізь клубок у горлі. Остап зітхнув, його очі потемніли від спогадів. “Через любов. Твоя мама кохала чоловіка, якого Роман не прийняв. Твого батька”. Холод пробіг спиною Анни, аж до кінчиків пальців. Батько – слово, яке для неї завжди було порожнім. Мама ніколи про нього не говорила, а тепер виявилося, що таємниця ховалася тут, у цих стінах.