“Ну що, пані Ковальчук, – пожартував Лев із лукавою усмішкою, – які плани?” Анна тихо розсміялася. “Нове життя. Те, яке я сама напишу”. Він глянув на неї глибоким, спокійним поглядом. “Сподіваюся, я в ньому буду”.
Вона хитро всміхнулася. “Може. Але тобі доведеться дочекатися наступної сторінки”.
Лев усміхнувся на її слова, його очі виблискували в сутінках, як зірки над садом. “Тоді я залишуся, щоб дочекатися цієї сторінки”, – відповів він, і в його голосі бриніла тепла впевненість. Анна відкинулася назад, спершись на кам’яні сходи, і вдихнула свіже повітря. Маєток за її спиною тихо гудів життям – десь у залі лунали голоси гостей, що прийшли на її перше запрошення, а в саду шепотіли дерева, ніби схвалюючи її вибір.
Вона глянула на Лева, що сидів поруч, і відчула, як щось у її душі розквітло. “Знаєш, я довго думала, що моє місце десь далеко, – сказала вона, дивлячись на обрій, де останні промені сонця згасали. – А воно весь час було тут”. Лев м’яко торкнувся її руки. “Може, місце – це не лише стіни, а люди, які їх наповнюють”.
Його слова зачепили її, і вона всміхнулася. “Ти правий. І я рада, що ти серед них”. Вони замовкли, слухаючи, як вечір огортає маєток спокоєм. Анна згадала лист діда, його слова про любов і повернення. Він не помилився – вона справді знайшла тут не лише відповіді, а й себе.
Через кілька днів мати прийшла знову. Вони сиділи на терасі, п’ючи трав’яний чай, який Анна сама зібрала в саду. “Ти зробила цей дім живим, – сказала мати, оглядаючи квітучі клумби. – Я боялася, що він тебе поглине, але ти його оживила”. Анна всміхнулася. “Він не поглинув. Він дав мені крила”.
Лев підійшов із кошиком яблук, зібраних із саду. “Готові до нового початку?” – спитав він, простягаючи їй стиглий плід. Анна взяла яблуко, її очі сяяли. “Так. І цього разу я сама обираю, як писати цю історію”. У ту мить вона зрозуміла – її життя щойно почалося.