Вітер пронизував Київ, мов гострий ніж, а сніг падав тихо, вкриваючи тротуари пухнастою ковдрою, що приглушувала звичний гомін міста. На майже безлюдній зупинці тролейбуса, під тьмяним світлом миготливого ліхтаря, стояв Ігор, згорбившись у старій куртці кольору хакі, міцно притискаючи до грудей зношену теку.
У ній лежало п’ять резюме — п’ять мовчазних відмов. Він повільно видихнув, спостерігаючи, як його подих перетворюється на білу хмаринку в морозному повітрі. Сорок п’ять років. Колишній інженер-будівельник, удівець, батько, а тепер — бездомний. Ця думка важко осідала в душі, наче сніг, що накопичувався біля його ніг. Червона вивіска аптеки неподалік блимала: 20 год 37 хв. Тролейбус запізнювався.
Холод проникав крізь його зношені черевики. Раптом із снігової пелени з’явилася жінка. Їй було трохи за тридцять, у діловій спідниці та блузі, без пальта, на підборах, які цокали по бруківці. Мокре волосся прилипло до її обличчя, руки вона щільно обіймала, тремтячи від холоду. Жінка зупинилася під тим самим навісом, важко дихаючи, її пальці тремтіли. Ігор намагався не дивитися, але її вигляд вражав: доглянута, елегантна, але явно страждала від морозу.
Вона терла долоні, марно намагаючись зігрітися. Ігор відвів погляд. Звичайна ніч. Звичайний тролейбус, що везе до чергової ночі без дому. Але вітер завив сильніше, і вона здригнулася, ще більше зіщулившись. Ігор кинув на неї погляд.
Його куртка була старою, але все ще теплою. Він міг залишити її собі, промовчати, бути як усі. Але не зміг. Без слів він зняв куртку, відчувши, як холод різко вкусив шкіру. Крокнув до неї і простягнув одяг.
— Не треба, — здивовано сказала вона.
Ігор усміхнувся втомлено.
— Я вже втратив достатньо. Ця куртка — єдине, що можу віддати.
Вона вагалася.
— Але тобі вона потрібна більше.
— Не сьогодні, — тихо відповів він і обережно накинув куртку їй на плечі.
Тепло здивувало її. Куртка пахла милом, кавою і чимось рідним, домашнім. Вона мимоволі затягнула її щільніше.
— Дякую, — прошепотіла вона.
Він кивнув, схрестивши руки, щоб зігрітися. Вони стояли мовчки, поки сніг падав навколо.
Через мить вона повернулася до нього.
— Як тебе звати?
— Ігор.
— Я Олена. Приємно познайомитися, Ігоре.
Вона глянула на нього.
— Ти не мав віддавати куртку.
Він ледь усміхнувся.
— Мабуть, ні. Але я не міг дозволити тобі змерзнути.
Низький гул тролейбуса порушив тишу. Фари пробили сніг, коли він під’їхав. Олена рушила до нього, але обернулася.
— У тебе є куди йти?
Ігор знизав плечима.
— Кудись, — сказав він, не пояснюючи, що це заднє сидіння старого пікапа за складом.
Вона дістала з сумки візитівку і простягла йому.
— Якщо щось знадобиться.
Він узяв картку, сунув її в теку, не дивлячись. Не сподівався, що скористається. Люди часто так кажуть. Більшість не мають цього на увазі. Олена ступила в тролейбус, ще раз озирнулася, тримаючи куртку, наче щит.
Ігор дивився, поки тролейбус не зник у снігу. Залишившись сам, він тремтів — не від холоду, а від чогось іншого. Щось маленьке, тихе, але потужне. Він підвів очі до неба, потім глянув на порожню вулицю.
— Може, завтра, — прошепотів він і пішов у ніч.