Андрій сидів у своєму кабінеті, втупившись у теку з документами, що лежала перед ним. Склянка з горілкою стояла порожня, а пляшка вже наполовину спорожніла. Він провів ніч, перечитуючи листи Олени, і кожне її слово пронизувало його, як голка. У світлі тьмяної лампи на столі він бачив її почерк — акуратний, із легкими завитками, такий знайомий і водночас чужий.
«Андрію, я знаю, що це буде для тебе несподіванкою,» — писала вона в одному з листів. — «Але Назар потребує сім’ї. Я намагалася поговорити з тобою про це, але ти завжди був зайнятий. Я не хочу, щоб він ріс без любові. Не хочу, щоб він був сам у цьому світі.»
«Зайнятий.» Це слово повторювалося в її записах, як докір, як відлуння їхнього спільного життя. Андрій стиснув пальцями перенісся, намагаючись приборкати бурю емоцій. Олена залишила йому Назара як останню просьбу, але як він міг її виконати, якщо сам не знав, як бути батьком? Він підняв голову й глянув у вікно — над Києвом займався сірий зимовий ранок.
Тихі кроки за дверима вивели його з роздумів. У дверях стояв Назар, босий на холодній паркетній підлозі, у тій самій пом’ятій одежі, що й учора. Він потер очі й тихо промовив:
— Доброго ранку.
Андрій кивнув, відчуваючи себе спорожнілим. — Добре спав?
— Трохи, — знизав плечима Назар. — Я не звик до тиші.
Андрій стиснув губи. У притулку, мабуть, завжди було гамірно — діти, крики, метушня. А тут, у його квартирі, панувала мертва тиша, яку він сам колись цінував. Тепер вона здавалася гнітючою.
— Можеш залишатися тут, поки я не вирішу, що з тобою робити, — сказав він, не підбираючи слів.
Назар опустив голову й повільно кивнув. Він нічого не запитав, але Андрій помітив, як напружилися його худенькі плечі. Хлопчик зрозумів, що його присутність тут — тимчасова. І він не збирався просити залишитися.
Ця мовчазна покора викликала в Андрія дивне відчуття — щось середнє між роздратуванням і соромом. Як пояснити дитині, що він просто не вміє бути поруч із кимось? День минув у напруженій тиші. Андрій повіз Назара до крамниці на Хрещатику, щоб купити йому новий одяг — стара куртка й штани були в жахливому стані. Хлопчик нічого не просив, не вибирав, просто брав те, що Андрій клав йому в руки. Це дратувало чоловіка більше, ніж він був готовий визнати.
У крамниці гуділи люди — діти бігали між стелажами, сміялися, тягнули батьків за рукави, раділи новим речам. Назар же стояв осторонь, ніби не вірив, що має право щось обрати. Ця думка не покидала Андрія всю дорогу додому.
Ввечері, коли Назар уже вкладався спати, задзвонив телефон. Це був його давній друг і юрист Роман.
— Андрію, є новини про малого, — почав він обережно.
— Які? — напружився Андрій.
— Знайшлася сім’я, яка хоче його всиновити. Сім’я Грищенків. Заможні люди, живуть у Конча-Заспі. Готові забрати Назара хоч завтра.
Андрій відчув, як у грудях щось стиснулося. — Ось воно, — подумав він. Він же хотів, щоб хтось узяв на себе турботу про хлопчика, щоб у нього був дім. Але чому від цієї думки в роті з’явився гіркий присмак?
— Мені треба подумати, — сказав він нарешті й поклав слухавку.
Він глянув на закриті двері кімнати Назара. Хлопчик ще нічого не знав. І Андрій не був певен, як йому про це сказати. Наступного ранку він прокинувся з тією ж тривогою, що й напередодні. Одягаючись, він намагався зібрати думки докупи. Треба поговорити з Назаром про Грищенків. Але щоразу, коли він починав підбирати слова, щось його зупиняло.
Коли він спустився до кухні, Назар уже сидів за столом. Перед ним стояла тарілка з яєчнею, але він до неї не торкався — просто дивився, ніби не знав, чи можна їсти.
— Не голодний? — прокашлявся Андрій.
Назар підняв голову й обережно глянув на нього. — Голодний.
— То їж, — коротко відповів Андрій.
Хлопчик опустив погляд і повільно взяв виделку. Андрій насупився. Відколи Назар з’явився в його домі, він жодного разу ні про що не попросив — ні їжі, ні пояснень, ні тепла. Просто існував у цій тиші, і це дратувало Андрія більше, ніж він міг пояснити.
— Треба поговорити, — сказав він нарешті.
Назар різко поклав виделку на тарілку. — Про що?
Андрій глибоко вдихнув. — Є сім’я, яка хоче тебе всиновити.
Хлопчик повільно кліпнув. Його обличчя залишилося байдужим. — Ага, — тихо промовив він.
Андрій відчув холодок. — Це хороша сім’я. У них є можливості, дадуть тобі все, що треба.
— Розумію, — відповів Назар і відвернувся.
— І це все, що ти скажеш? — нахмурився Андрій.
Назар знизав плечима. — А що я можу? У мене ж немає вибору, правда?
Серце Андрія закалатало. — Справа не в виборі. Це краще для тебе.
Хлопчик повільно кивнув. — Якщо ти так кажеш…
Андрій відчув порожнечу в животі. Десь глибоко всередині він сподівався, що Назар заперечить, сперечатиметься, скаже, що не хоче йти. Але хлопчик просто прийняв це, ніби вже звик, що його залишають.