Наступний день приніс із собою нове відчуття — ясність. Андрій прокинувся рано, ще до того, як сонце пробилося крізь важкі зимові хмари над Києвом. Уперше за довгий час він знав, що має робити. Тижнями він боровся з думками про Назара, але тепер усе стало на свої місця. Цей хлопчик уже був його сином — не за паперами, не за кров’ю, а за чимось глибшим, що він сам ще не до кінця розумів.
Коли вони вийшли з квартири, Назар не питав, куди йдуть. Він просто сів у машину, насупив брови й уставився у вікно. Андрій помітив його напруженість і запитав:
— Щось не так?
Назар знизав плечима. — Я не хочу сподіватися.
Андрій відчув, як шлунок стиснувся. Він міцніше стиснув кермо. — Я офіційно всиновлю тебе. Це правда.
Хлопчик стиснув губи. — А якщо ти передумаєш?
Андрій відчув, як серце защеміло. — Я не передумаю.
Назар відвів погляд. — Дорослі завжди так кажуть.
Ці слова вдарили його, як ляпас. Скільки разів Назара кидали? Скільки разів йому обіцяли щось, а потім забирали назад? Андрій припаркував машину біля нотаріальної контори на Печерську й заглушив двигун. Він серйозно глянув на хлопчика.
— Подивися на мене, — сказав він твердо.
Назар обережно підняв очі. Андрій глибоко вдихнув.
— Я роблю це, бо хочу. Мене ніхто не змушує.
Хлопчик ковтнув і стиснув кулаки. На мить у його погляді промайнув сумнів, але потім він повільно кивнув. Андрій відчув, як напруга всередині трохи відступила. Але він не знав, що тієї ж ночі Назар спробує втекти.
Повернувшись додому після підписання перших документів, Андрій відчував дивний спокій. Усе йшло за планом — нотаріус пообіцяв, що процес завершиться за кілька тижнів. Назар був тихим, але здавалося, що він поволі звикає до нової реальності. Та вночі щось пішло не так.
Андрій прокинувся від дивного передчуття. У квартирі панувала мертва тиша — занадто густа, неприродна. Він встав і попрямував до кімнати Назара. Двері були відчинені, але ліжко пустувало. Серце закалатало.
— Назар? — гукнув він, але відповіді не було.
Холодок пробіг по спині. Андрій швидко обійшов квартиру — кухня, вітальня, ванна — хлопчика ніде не було. Коли він відчинив вхідні двері, холодне передсвітанкове повітря увірвалося в коридор. І тоді він побачив його.
Назар ішов тротуаром униз вулицею, із маленьким рюкзаком за плечима. Андрій відчув, як серце зупинилося.
— Назар! — крикнув він, кидаючись за ним.
Хлопчик здригнувся й обернувся, його очі розширилися від переляку. Андрій наздогнав його кількома швидкими кроками.
— Куди ти, чорт забирай, зібрався? — вирвалося в нього.
Назар опустив погляд. — Я не хотів тобі більше заважати.
Андрій відчув, як у ньому змішалися гнів і відчай. — Чому ти це зробив?
Хлопчик прикусив губу. — Бо якщо я піду першим, то коли ти мене кинеш, мені не буде так боляче.
Світ Андрія завмер. Його руки затремтіли, холод ночі став нестерпним. Цей хлопчик, якого він уже почав любити, справді думав, що його покинуть. У горлі застряг клубок. Андрій опустився на коліна перед Назаром і міцно схопив його за плечі.
— Слухай мене, — хрипко сказав він. — Я тебе не покину.
Назар глянув на нього з недовірою. — Але…
— Ніяких «але». Ти мій син, — перебив Андрій.
Хлопчик затремтів, його подих збився. А потім, уперше, він кинувся до Андрія й розридався, учепившись у нього. Андрій міцно обійняв його, відчуваючи, як тремтить маленьке тільце.
— Ти не сам, малий, — прошепотів він.
Назар уткнувся йому в груди, і Андрій зрозумів, що хлопчик нарешті знайшов дім. Світанок застав їх на дивані у вітальні. Після нічної бурі емоцій Назар заснув, притиснувшись до руки Андрія, ніби боявся відпустити. Андрій дивився на ялинку в кутку — першу за багато років. Зазвичай її ставили прибиральники перед Новим роком, але цього разу він сам вибрав її з Назаром на базарі біля метро.
Лампочки тихо мерехтіли, відбиваючись у скляних прикрасах. Назар ворухнувся й розплющив очі, кліпаючи від світла.
— Доброго ранку, — пробурмотів Андрій.
Назар глянув на нього насторожено. — Я ще тут?
Андрій незграбно погладив його по голові. — А куди б ти дівся?
Хлопчик опустив погляд. — У мене ніколи не було дому.
Андрій із трудом ковтнув. — Тепер є.
Назар підняв на нього очі, і в них блиснула надія. Андрій зібрався з духом і твердо сказав:
— Завтра я підпишу останні папери на всиновлення.
Губи Назара ледь розтулилися. — Правда?
— Так, — кивнув Андрій.
Хлопчик кліпнув кілька разів. — Тобто ти справді будеш моїм татом?
Андрій відчув, як перехопило подих. Назар дивився на нього зі страхом і надією, чекаючи відповіді, про яку мріяв. Тепло розлилося в грудях Андрія. Він стиснув плече хлопчика й тихо сказав:
— Так, синку.
Назар завмер. Його губи затремтіли, а потім він кинувся в обійми Андрія. Той міцно притиснув його до себе, відчуваючи, як тремтить маленький хлопчик.
— Я люблю тебе, синку, — прошепотів Андрій.
Назар завмер, а потім, найніжнішим голосом, який Андрій коли-небудь чув, відповів: — Я теж тебе люблю, тату.
Андрій заплющив очі й відчув, як ці слова заповнили його душу. Уперше в нього була сім’я.