Олена стояла перед батьком у їхній тісній квартирі на Замості, її очі палали від сліз і рішучості. Василь, її батько, сидів, опустивши погляд, ніби вага всіх років тиснула на його плечі. Її слова про портрет і розмову з Антоніною Петрівною повисли в повітрі, а тиша стала нестерпною.
— Тату, чому ти це зробив? — голос Олени тремтів, але вона не відступала. — Чому забрав мене від мами?
Василь зітхнув, його руки тремтіли. Нарешті, тихо, ніби боячись власних слів, він заговорив:
— Моя сім’я була проти нашого шлюбу з Тонею. Вона була молодша на двадцять років, і мама, твоя бабуся, постійно твердила, що Тоня мені не пара, що вона зрадить. Я не вірив, але сумніви гризли. Одного дня, після нашої сварки, я не витримав. Забрав тебе й поїхав до Хмельницького. Хотів усе почати спочатку, щоб Тоня нас не знайшла. А коли мої батьки померли, я повернувся до Вінниці, купив цю квартиру в іншому районі. Думав, так буде краще для тебе.
Олена слухала, стискаючи кулаки. Кожне слово було як удар, що руйнував усе, у що вона вірила.
— Краще? — вигукнула вона. — Ти забрав у мене маму! Я росла, не знаючи, хто вона, не бачивши навіть її фото! Ти хоч уявляєш, як це було?
Василь мовчав, лише сльоза котилася по його зморшкуватій щоці. Олена не могла більше залишатися. Вона схопила пальто й вибігла з квартири, її серце калатало. Ноги самі несли її до знайомої п’ятиповерхівки, де кілька годин тому вона бачила той портрет. Вечірня Вінниця була тихою, лише ліхтарі гуділи над головою.
На порозі квартири стояла Антоніна Петрівна. Її очі розширилися від здивування, коли вона побачила Олену, але вона мовчки відступила, пропускаючи її всередину. У тісній передпокої Олена зупинилася, її подих переривався.
— Я… я думаю, що я ваша донька, — видихнула вона, і сльози хлинули з очей.
Антоніна Петрівна завмерла, її руки затремтіли. Вона підійшла ближче, обережно торкнулася Олениного обличчя, ніби боялася, що це сон.
— Оленко… моя дівчинко, — прошепотіла вона, і її голос зірвався. — Я шукала тебе всі ці роки…
Вони обнялися, і сльози лилися рікою. У тій маленькій квартирі, де пахло трав’яним чаєм і старими книгами, час ніби зупинився. Антоніна гладила Олену по волоссю, шепочучи:
— Я знала, що ти повернешся до мене. Знала…
Олена не могла говорити, лише міцніше стискала маму в обіймах. Усе, що вона знала про своє життя, змінилося за один день. Але в цьому моменті, серед сліз і тепла материнських рук, вона відчувала, що нарешті вдома.
Наступного дня Олена вирішила поговорити з батьком ще раз. Вона не знала, чи зможе пробачити, але хотіла зрозуміти. А поки що вона тримала мамину руку, слухаючи розповіді про її молоді роки в Одесі, про їхню маленьку сім’ю. Кожен спогад був як пазл, що складав її минуле.
— Мамо, чому ти не перестала шукати? — тихо запитала Олена.
— Бо ти моя донька, — відповіла Антоніна, усміхаючись крізь сльози. — А мами ніколи не здаються.