Для Ігоря Васильовича, нового головного лікаря, приватна клініка не означала права нехтувати людським життям заради іміджу. Його перший наказ – звільнення Тараса Івановича – став сигналом: тут цінуватимуть людяність. Поліна, яка ризикнула всім, щоб допомогти Ігорю, стала його улюбленицею. Невдовзі Ігор Васильович призначив її старшою медсестрою, змістивши Наталію. Для Наталії це було приниженням.
Вона, киплячи від люті, написала заяву на звільнення, кинувши на прощання: «Ви ще пошкодуєте, Ковальчук! І ти, Никифорчук, довго не протримаєшся!» Але ніхто не звертав уваги на її погрози. Пацієнти, дізнавшись про підвищення Поліни, раділи. «Наша Поліночка заслужила! Вона ж як рідна до нас», – шепотіла пані Олена, поправляючи хустину.
Ігор Васильович не обмежився підвищенням. Дізнавшись про мрію Поліни стати кардіохірургом, він зв’язався з її викладачами у Львівському медичному університеті й домовився про відновлення. «Слухай, Никифорчук, після диплома чекаю тебе в нас. Жодного кроку до конкурентів, зрозуміла?» – сказав він, усміхаючись, але з серйозним блиском в очах. Поліна, ледь стримуючи сльози радості, закивала. «Обіцяю, Ігоре Васильовичу, я вас не підведу!» – вигукнула вона, і її голос дзвенів від щастя, а очі сяяли.
Із нового року Поліна повернулась до університету. Аудиторії здавалися іншими, студенти були нові, але її пристрасть до медицини палала, як і раніше. Вона знову засиджувалась над підручниками, слухала лекції, наче вперше. Викладачі, які не втрачали надії на її повернення, зустрічали її, наче рідну. «Поліно, ти наша гордість. Ми знали, що ти не здасися», – сказав професор Стефанів, поправляючи окуляри. Поліна червоніла, але в душі відчувала, що нарешті на правильному шляху.
Поступок Ігоря Васильовича назавжди закарбувався в її серці. Він не просто дав їй шанс – він повірив у неї, коли вона сама сумнівалась. Через роки, коли Поліна стала відомим кардіохірургом, вона розповідала цю історію своїм студентам на лекціях у Львівському університеті. «Одного вечора я порушила правила, щоб допомогти людині. І ця людина змінила моє життя», – говорила вона, і її очі виблискували, а студенти слухали, затамувавши подих, відчуваючи її пристрасть.
Її кар’єра розквітала. У клініці, де вона працювала після закінчення університету, Поліну поважали не лише за професійність, а й за людяність. Пацієнти розповідали про неї легенди, а колеги жартували, що її посмішка лікує краще за ліки. Ігор Васильович, уже на пенсії, іноді заїжджав до клініки, щоб побачити свою «ученицю». «Бачиш, Никифорчук, я ж казав, що ти будеш зіркою», – підморгував він. Поліна сміялась, але в душі знала: кожен врятований пацієнт – це данина тій вірі, яку в неї вселив Ігор Васильович.