Олексій і Степан, кульгаючи, йшли ґрунтовою дорогою, що вела від сміттєзвалища. Від них тхнуло сміттям, одяг був брудний, а в Олексія нога пульсувала від болю. Кров у чоботі хлюпала, але він стискав зуби, думаючи про маму в Вербівці. Степан, тримаючись за поранену руку, мовчки йшов поруч. Вони дісталися до невеликої річки, що виблискувала під місяцем.
— Треба помитися, — сказав Степан. — Інакше нас за кілометр учують.
Олексій кивнув. Вода була крижана, але вони, стиснувши зуби, зайшли в річку. Олексій знімав бруд із сорочки, шепочучи: «Мамо, я йду до тебе. Тільки дочекайся». Він уявляв, як обійме її, відчує тепло її рук, побачить рідні очі. Холод пронизував до кісток, але думка про маму гріла.
Вийшовши з води, вони розклали багаття з сухих гілок, які назбирали неподалік. Олексій дістав із-за пазухи шматок хліба і розламав його навпіл.
— Їж, Степане, — сказав він. — Це все, що в нас є.
— Дякую, Льошо, — відповів той, жуючи. — Нам би ще одяг нормальний, а то вигляд, як у волоцюг.
Вони повісили мокрий одяг сушитися біля вогню. Запах диму перебив сморід сміття, і це вже було маленькою перемогою. Олексій глянув на зоряне небо, згадуючи Олену — її чорні коси, п’янку посмішку. Він не хотів із нею зустрічатися, знав, що минуле не повернути, але серце все ще боліло за нею.
Степан, ніби відчувши його настрій, заговорив:
— У мене брат був, Микола. Молодший, розумний, у школі вчився на відмінно. А я — спортсмен, дівки за мною ганялися. Але одного разу Колька на танцях у селі бійку затіяв, п’яний. Хлопця ножем штрикнув, той не вижив. Я побачив його очі, повні страху, і взяв провину на себе. Думав, він із нього вчений вийде, а я витримаю. Та де там… Посадили мене надовго, а Колька перестав писати. Дівчина моя заміж вийшла, батьки померли. Все заради брата, а він… — Степан зітхнув. — Але я б усе одно так зробив.
Олексій слухав, відчуваючи, як їхні долі схожі. Вони обоє пожертвували собою заради інших, але втратили все.
— Степане, ми до мами дійдемо, — тихо сказав він. — І ти своє життя ще налагодиш.
Вони перебралися до стогу сіна, що стояв неподалік. Сіно кололо, але було тепло. Олексій лежав, дивлячись на зорі, і уявляв, як постукає в двері хати в Вербівці. Сон не йшов — то сіно заважало, то думки про маму.
Рано-вранці вони рушили далі. На диво, одразу зупинилася машина — новенька «Шкода». За кермом сиділа молода дівчина з усмішкою.
— Куди вам, хлопці? — запитала вона.
— До міста, — відповів Олексій. — Якщо можна.
— Сідайте, я туди ж, — відповіла вона.
— Не боїтеся підібрати таких, як ми? — засміялася вона. — Ви ж явно в біді.
Олексій здивувався.
— Звідки знаєте?
— Я психологію вчу, — відповіла вона. — По очах бачу, що ви не злодії. Розкажіть, що сталося.
Олексій зітхнув.
— Працювали на будові, два місяці гнули спину, а нас кинули без копійки. От і добираємося додому.
Дівчина кивнула, не розпитуючи далі. Вона зателефонувала знайомому далекобійнику, який погодився підкинути їх ближче до Вербівки. Олексій відчував, як серце калатає від думки, що він уже так близько до мами. Лише 60 кілометрів — і він обійме її, скаже, як любить. Думки про неї гнали його вперед, попри біль у нозі й страх, що їх шукатимуть.
6
Олексій і Степан їхали в кабіні далекобійника, який погодився підкинути їх до Вербівки. Серце Олексія калатало, наче дзвін на сільській церкві. Лише 60 кілометрів відділяли його від мами, але кожна хвилина здавалася вічністю. Постійні перевірки документів на постах змушували нервувати, але водій, старий буркотун із добрим серцем, відводив увагу жартами. Олексій сидів, стискаючи поранену ногу, і уявляв, як постукає в двері рідної хати.
Нарешті вони в’їхали в сусіднє село, а за ним уже виднілася Вербівка. Олексій не міг всидіти на місці, коли побачив нову зупинку з металевим дахом і яскравою табличкою «Вербівка». Колись тут стояла дерев’яна дошка, на якій він із друзями малював крейдою. Усе змінилося: асфальт замість бруківки, нові ліхтарі. Але серце стискалося від передчуття.
— Дякую, чоловіче, — сказав Олексій водієві, виходячи з машини. — Хай тобі щастить.
Вони зі Степаном пішли селом. Вербівка ніби вимерла: багато хат стояли з забитими вікнами, магазин, де колись гуділи черги, зник, залишивши лише порослий бур’яном фундамент. Олексій ішов, а в грудях наростала тривога.
— Що з селом стало? — тихо спитав він Степана. — Тут же завжди гамірно було…
Степан лише знизав плечима, оглядаючи занедбані двори. Нарешті вони підійшли до хати Марії. Олексій зупинився, не вірячи очам: ґанок покосився, шифер на даху задрався, а двір заріс бур’яном, наче ніхто не косив роками. Усе, що колись було доглянутим — садок, клGREEN з чорнобривцями, — тепер виглядало покинутим.
— Мамо, невже ти так живеш? — прошепотів він, відчуваючи, як горло стискає.
Він постукав у двері, але відповіді не було. Серце закалатало сильніше. Олексій штовхнув двері — вони були відчинені. У хаті пахло сирістю, холод пронизував до кісток. Він увірвався до кімнати і впав на коліна біля ліжка, де лежала Марія, закутана в стару ковдру.
— Мамо, це я, твій Льоша! — вигукнув він, хапаючи її за руку.
Марія повільно відкрила очі. Її обличчя, зморшкувате й бліде, освітила слабка усмішка.
— Сину мій… Дочекалася… — прошепотіла вона, простягаючи тремтячі руки. — Який ти став… Чоловік справжній…
— Мамо, я так скучив, так тебе люблю! — Олексій обійняв її, відчуваючи, як сльози течуть по щоках. Її руки, слабкі, але такі рідні, гладили його по голові.
Степан тихо зайшов у двір, не наважуючись порушити цю мить. Він назбирав дров із сараю, розпалив піч і став гріти хату. Поглядаючи на Олексія, який сидів біля матері, він уперше за багато років побачив його щасливим.
— Мамо, пам’ятаєш, як ми на річці рибалили? — тихо спитав Олексій. — Ти сміялася, коли тато падав у воду.
Марія всміхнулася крізь сльози.
— Пам’ятаю, синочку. І як ти мені квіти з поля носив… Думала, не побачу тебе більше.
Вони говорили, згадуючи дитинство, сміх Макара, їхні вечори на ґанку. Олексій тримав її руку, боячись відпустити. Він знав, що цей момент — найдорожчий у його житті, і що заради нього він пройшов увесь цей шлях.
— Я нікуди не піду, мамо, — шепотів він. — Буду з тобою, обіцяю.
Степан, стоячи біля печі, тихо зітхнув. Він розумів, що Олексій знайшов те, заради чого жив. А він сам мріяв лише про спокій — і, може, про шанс усе виправити.