Раптом монітори в реанімаційній палаті загуділи, сигналізуючи падіння кисню в Соломії. «Чекайте!» — вигукнув Андрій, його серце стиснулося від тривоги. «Буран попереджає, щось не так!» Анна Скрипник миттю повернулася до Соломії, її спокій змінився на рішучість. «Кисень падає», — підтвердила вона, перевіряючи показники. — «Треба скоригувати апарат штучної вентиляції легень (ШВЛ) перед транспортуванням!» Бригада Охматдиту кинулася до дії, швидко вводячи ліки та налаштовуючи обладнання. Буран стояв напоготові, розслабившись лише тоді, коли монітори показали стабільність. «Ваш пес запобіг катастрофі», — сказала Анна, визнаючи його роль.
Соломію перенесли до медичного гелікоптера Охматдиту, а Андрій із Бураном сіли в поліцейську машину з ескортом, яку організував Олег Верещак. Дорога до Києва була напруженою, але надія розгоралася в серці Андрія, наче вогник. Три дні після порятунку Соломії він майже не залишав її палати в Охматдиті, сидячи в кріслі для батьків і їв лише за наполяганням медсестер. Буран, завдяки винятку від адміністрації, отримав доступ до палати за його рятівну роль, його пильність, ніби невидима рука, спрямовувала медиків до змін, які апарати ще не фіксували.
Докторка Олена Марченко, очільниця дитячої неврології Охматдиту, взяла Соломію під особистий нагляд. Її тепла посмішка й мудрі очі вселяли довіру. «Пане Кравець, — сказала вона під час обходу, — ми завершили комплексне обстеження Соломії. Є важливі новини». Андрій напружився, готуючись до найгіршого, згадуючи каталептичний стан. Ігор стояв біля дверей, його мовчазна підтримка додавала сил.
«Стан Соломії унікальний, — продовжила Марченко, відкриваючи теку. — Каталепсія рідкісна, особливо в дітей. Ми вважаємо, що вона пов’язана з її епілепсією, а не лише з тривалим нападом». Вона показала графіки. «Найдивовижніше — збереження функцій свідомості, чутливості та емоційного сприйняття. Це значно краще, ніж ми припускали». Андрій нахилився, його серце тремтіло від надії. «Вона зможе повернутися до нас?» — запитав він.
Марченко усміхнулася. «Прогноз оптимістичніший, ніж ми думали. Я помітила, що Соломія реагує на ваш голос, Пане Кравець. Це перший крок». Слова запалили світло в душі Андрія — можливість, що донька прокинеться, стала реальною. «Відновлення буде складним, — застерегла Марченко, — але дитячий мозок пластичний, і з підтримкою вона має шанс».
Раптом Ігор помітив рух у коридорі: чоловік у костюмі розмовляв із адміністратором, тримаючи теку й кидаючи погляди на палату Соломії. «Олено Іванівно, — тихо сказав він Марченко, — там хтось цікавиться. Це проблема?» Марченко глянула в коридор, її вираз став серйознішим. «Це не охорона, це юристи. Полтавська лікарня просить доступ до наших даних про Соломію».
Андрій відчув, як надія затьмарюється гнівом. «Їм потрібен захист від скарги за помилку Коваленка!» — вигукнув він. Марченко заспокоїла: «Вони мають право на інформацію, але ви, як батько, контролюєте, що ділити. Соціальний працівник Охматдиту допоможе». У цей момент пролунав голос із коридору: «Пане Кравець, це Юлія Кравчук із “Полтавської правди”. Хочу поговорити про недбалість у лікарні». Андрій завмер, шок змінився обуренням: «Як хтось посмів розголосити історію моєї доньки?!»
Юлія Кравчук, відома в Полтаві журналістка, стояла в коридорі Охматдиту, тримаючи блокнот. Її голос був спокійним, але наполегливим. «Ми отримали інформацію від джерела в лікарні, — пояснила вона. — Історія Соломії виходить за межі Полтави. Коваленко має історію подібних помилок, і ми хочемо висвітлити це». Андрій відчув, як гнів змішується з розгубленістю. «Ви не маєте права лізти в наше горе!» — відрізав він, його голос тремтів від напруги.
Юлія підняла руки, показуючи, що не хоче конфлікту. «Пане Кравець, ця історія з’явиться, з вашою участю, чи без. Ми хочемо дати вам голос, щоб правда вийшла назовні». Її слова змусили Андрія замислитися, але він повернувся до палати, де Соломія лежала під гудінням апаратів. Ігор і докторка Марченко перезирнулися, їхні обличчя були стурбованими. «Юристи Полтавської лікарні наполягають на зустрічі, — сказав Ігор. — Я порадив їм іти офіційним шляхом, а не вештатися коридорами».
Марченко кивнула, закриваючи теку Соломії. «Пане Кравець, нас атакують запити від ЗМІ, адже медичні скандали в Україні швидко стають публічними. Конфіденційність забороняє нам ділитися інформацією без вашої згоди, але готуйтеся до розголосу». Андрій зітхнув, згадуючи дзвінок Юлії. «Хтось ізсередини злив це, — пробурмотів він. — Хтось, кому вигідно викрити Коваленка». Ігор кивнув: «Можливо, хтось знає його минуле й хоче справедливості».
Марченко додала: «Я наказала персоналу блокувати сторонніх, особливо журналістів. Але є термінова справа — юристи Полтави чекають у конференц-залі Охматдиту». Вона підвелася. «Я скоро повернуся, а ви обмежте відвідувачів до рідних». Коли вона вийшла, Андрій опустився в крісло біля Соломії, відчуваючи тягар ситуації. Буран ліг поруч, поклавши голову на його коліно і тихо зітхнув, ніби відчуваючи тягар, нагадуючи, що вони разом. «Це балаган, — прошепотів Андрій Ігореві. — Соломія заслуговує спокою, а не цього хаосу».
Ігор присів навпроти, його погляд був суворим, але теплим. «Тобі треба знати дещо про Коваленка, — сказав він, зачиняючи двері. — Після мого арешту медсестра з Полтави, Оксана Григоренко, відома своєю принциповістю, зв’язалася з моїм адвокатом. Вона знала про випадки, коли Коваленко ігнорував складних пацієнтів без страховки. У неї були документи, звіти». Андрій нахилився. «І що сталося?» — запитав він.
«Її змусили піти, — відповів Ігор, його голос потемнів. — Вона переїхала до Львова, а суд перенесли, щоб адвокат не встиг її залучити. Я підозрюю, що Коваленко чи лікарня тиснули». Він помовчав. «Можливо, хтось у Полтаві знайшов її звіти. Або Коваленко знову помилився, і це викрили». Андрій відчув, як історія Соломії стає частиною чогось більшого.
Раптом двері тихо відчинилися, увійшла медсестра. «Докторка Марченко затрималася, але просила передати, що скоро буде», — сказала вона, перевіряючи монітори Соломії. Потім, з ваганням, додала: «У залі чекає офіцер, хоче поговорити з паном Степановим. Щось про порушення умовного терміну». Ігор напружився, але кивнув. «Я чекав цього», — сказав він, підводячись.
У цю мить Буран підвів голову, його погляд спрямувався до Соломії. Андрій відчув, як серце стиснулося — пес знову щось відчув.