Олег стояв у саду, вдивляючись у темряву, де щойно зник Назар. Київський туман густими клубами стелився по землі, заглушаючи навіть нічні звуки міста. Його серце калатало, а думки плуталися: що за місце згадував хлопець? Які «інші» чекають? І чому його слова про п’ять чудес звучали як вирок? Він повернувся до будинку, але спокій залишив його назавжди.
Соломія змінилася. Вона все ще сміялася, бігала садом, плела вінки з кульбаб, але іноді її погляд ставав далеким, ніби вона слухала щось, чого не чув ніхто інший. Одного вечора Олег застав її в кімнаті перед дзеркалом. Вона стояла нерухомо, вдивляючись у власне відображення, наче шукала там відповіді.
— Соломіє, ти в порядку? — тихо покликав він.
Вона здригнулася, різко обернулася, ніби прокинулася від сну. Її очі блищали, але не радістю, а чимось глибшим, тривожним.
— Тату, він знову говорить зі мною, — прошепотіла вона.
— Хто? Назар? — Олег ступив ближче, відчуваючи, як холод пробігає по спині.
— Не Назар. Інший. Його звати Тарас. Він був… там, у повені. Він не пішов.
Олег завмер. Його горло стиснуло, ніби невидима рука.
— Що він каже? — ледве видавив він.
— Що Назар не мусить іти далі. Що кожне чудо — це плата. І коли п’яте чудо станеться, двері відчиняться. Назавжди.
— Які двері? — голос Олега тремтів.
Соломія подивилася на нього, і її очі стали чужими, глибокими, як криниця.
— Ті, що не зачиняються, — відповіла вона тихо, майже не своїм голосом.
Олег викликав психотерапевта, але Соломія швидко повернулася до звичного стану — сміялася, розповідала про квіти в саду. Та її слова про двері не йшли з голови. Тієї ж ночі детектив зателефонував. Його голос був напруженим, ніби він боявся того, що знайшов.
— Олеже Івановичу, ми дещо виявили. У Вінниці, три дні тому, хлопчик із рідкісним розладом, який не говорив і не ходив після втрати батьків, раптово одужав. Лікарі не можуть пояснити. Але медсестра клялася, що в палаті пахло річковою водою, а камери на п’ять хвилин показали лише шум.
Олег стиснув телефон. Він відчув, як пазл починає складатися. Назар був у Вінниці. Ще одне чудо. Ще один крок. Він розгорнув карту України. Київ, Вінниця, а далі… Чернівці, Одеса, Харків. Інтуїція, підсилена тривогою, підказувала: це маршрут Назара. П’ять міст. П’ять чудес.
Тієї ночі він почув голос. Не Соломії, не свій. Він линув із темряви, з-під підлоги, ніби з глибин землі.
— Ти не зупиниш його. Він уже близько.
Олег прокинувся, весь у холодному поту. Він кинувся до вікна, і в саду, під дощем, що барабанив по калюжах, побачив силует. Спершу подумав, що це Назар. Але ні. Ця постать була вищою, худорлявою, з обличчям, прихованим капюшоном. Вона повільно підняла голову, і Олег побачив очі — чорні, бездонні, як провалля. Він кинувся вниз, але сад був порожній. Камери показали лише дощ і гілку, що гойдалася на вітрі. Охоронець запевняв, що ніхто не проходив.
На ранок прийшов лист. Старий, пожовклий конверт, без марки, з написом «Олегові Івановичу» від руки. Всередині — записка: «Чотири, лишилося два. П’яте — це ти. Ти — двері. Не дай йому дійти до кінця, інакше він повернеться не сам». Олег перечитував слова, відчуваючи, як вони врізаються в свідомість. Він — двері? Що це значить?
Він кинувся до кабінету, почав гортати старі документи, виписки, архіви компанії. І тоді знайшов. Благодійний проєкт десятирічної давнини. Його фірма фінансувала ремонт дитячого будинку в Черкасах — того самого, що зруйнувала повінь. Олег підписував контракти, виділяв кошти. І, на прохання підрядника, погодився на дешевші матеріали, щоб встигнути до дедлайну. Через пів року — повінь. П’ятеро дітей зникли. Один із них — Назар.
Олег сидів, стискаючи в руках пожовклий контракт. Його провина. Його підпис. Він дозволив. Він був причиною. У голові гуділо одне слово: «Я». Він, Олег Іванович, бізнесмен, меценат, батько — і винуватець. Тієї ночі він не спав, вдивляючись у стару фотографію дитячого будинку. Вікна, чорні, як очі того силуету в саду.
Раптом задзвонив телефон. Секретарка, тремтячим голосом, повідомила:
— Олеже Івановичу, тут хлопчик. Каже, ви його чекаєте. Його звати Назар.
Олег повільно підвівся. Кожен крок до холу був важким, ніби ноги налилися свинцем. Двері відчинилися. Назар стояв посеред холу. Ті самі очі, але тепер у них читалася втома, глибша за людську. На його щоці з’явився шрам, якого раніше не було.
— Ти знав, що я прийду, — тихо сказав Назар, простягаючи клаптик паперу. На ньому — адреса й одна фраза: «Тут усе закінчиться».
— Що це за місце? — хрипко запитав Олег.
— Там, де двері, — відповів Назар. — Ти можеш їх зачинити. Або відчинити.