Весна увірвалася до Києва, ніби хтось розчинив вікна після довгої зими. Каштани на Хрещатику розпускали свічки, дитячий сміх лунав із парків, а запах свіжого хліба тягнувся від пекарень. У будинку Тараса Войтовича ранок починався з дзвону тарілок і тихого голосу Софійки, яка читала вголос уривок із книжки: «А чому зірки світять, навіть якщо їх уже немає?» Тарас, наливаючи трав’яний чай, відповів: «Бо їхнє світло ще йде до нас. Усе справжнє залишає слід». Софійка кивнула, задумавшись, і поклала книгу на стіл.
Оформлення опікунства тривало довше, ніж Тарас сподівався. Папери, перевірки, співбесіди із соцслужбами, медичні довідки — усе це вимагало терпіння. Але Софійка сама полегшила процес. На зустрічі в управлінні у справах сім’ї та дітей її запитали: «Ти хочеш, щоб Тарас був твоїм опікуном?» Вона кивнула, а потім додала: «Не тому, що в нього великий будинок, а тому, що він чекав, поки я скажу „так“». Її слова змусили чиновницю посміхнутися, а Тараса — відчути тепло в грудях. Підпис під документами поставили в сірому кабінеті, але для них це був початок нового життя.
Тарас повернувся до притулку «Дім Світла» — цього разу не як гість, а як партнер. Він організував зустріч із волонтерами, пообіцяв кошти на ремонт, нові програми для дітей, підтримку для тих, хто тікає на вулиці. «Жодна дитина не має почуватися зайвою, — сказав він, стоячи в актовій залі. — Поки я можу, цього не буде». Марія, директорка, витерла сльозу й тихо сказала: «Олена пишалася б тобою». Тарас не відповів, лише глянув у вікно, де Софійка малювала крейдою на асфальті з іншими дітьми, зображаючи сонце й дерева.
Софійка пішла до школи неподалік Подолу. Спочатку їй було важко: пропущені роки, страх помилитися, незручність серед однокласників. Вона сідала біля дверей, тримаючи рюкзак на колінах, готова втекти. Але з часом залишилася після уроків, щоб поговорити з учителькою. Одного дня принесла додому зошит. «Учителька сказала, що я гарно пишу. Можна написати твір на конкурс?» — запитала вона. «Звісно», — відповів Тарас, і Софійка сіла за стіл Олени, довго пишучи, з паузами, ніби вибирала кожне слово. Закінчивши, вона сказала: «Хочу, щоб Олена це прочитала. По-своєму». Тарас кивнув: «Вона прочитає».
За кілька тижнів Софійка запропонувала зробити в бібліотеці куточок Олени. «Там будуть її книжки, які вона нам читала, і ще твої», — пояснила вона. Тарас допоміг: вони поставили стелаж, м’яке крісло, табличку: «Тут читають серцем. Присвячується тим, хто дарує тепло, навіть коли їх немає поруч». Першою книгою став «Маленький принц». Одного вечора Тарас зайшов до її кімнати. Софійка малювала. На аркуші — три постаті: дівчинка, жінка з коротким волоссям і чоловік із книжкою. Позаду — сад із трояндами. Внизу підпис: «Ми — сім’я, просто по-іншому».
Вона глянула на нього й усміхнулася. «Ти мій тато, навіть якщо ще трохи боїшся». — «Я боюся щодня, — відповів Тарас. — Але ти не сама». — «І ти теж», — додала вона. Наступного дня вони пішли в сад, де Софійка посадила нові квіти — ті, що колись росли під мостом. Тепер вони цвіли поряд із трояндами Олени, під небом, де сяяли зірки, чиє світло ще йшло до них.