— Мамочко, я так хочу мати подружку, ти навіть не уявляєш, як сильно! А дівчатка зі мною дружити не хочуть, — зітхнула Тамара, дивлячись на маму великими сумними очима. — От якби в мене була лялька, я б із нею дружила, гуляла б із нею по дворі, і нам би не було сумно, поки ти на роботі.
Марина, її мама, ледь стримала сльози. Якби ж то вона могла купити Тамарі не просто ляльку, а цілий світ — усі іграшки, сукні, солодощі, про які тільки мріє її донечка! Але грошей не було. Зовсім. Її зарплати прибиральниці в місцевій поліклініці вистачало лише на те, щоб заплатити за цю тісну однокімнатну квартирку на околиці міста й купити найнеобхідніше: хліб, картоплю, трохи крупи та раз на тиждень курячі крильця на суп.
— Донечко, у тебе обов’язково буде і лялька, і подружка, — тихо сказала Марина, обіймаючи Тамару. Дівчинка притулилася до неї міцніше.
— Мамочко, я потерплю. Я ж знаю, що в нас немає грошей. Але коли виросту, я точно розбагатію! Куплю собі купу ляльок — і не тільки собі, а й тобі, щоб ти теж могла гратися, коли захочеш! — Тамара усміхнулася, а в Марини защеміло серце. Їй хотілося розридатися від безсилля. Невже це вона така погана мати, що не може дати своїй дитині навіть маленької радості? Чому життя таке несправедливе?
Марина завжди жила бідно. Не просто скромно, а саме бідно, коли кожен день — це боротьба за виживання. Її дитинство пройшло в маленькому промисловому містечку на сході України, де головним годувальником був місцевий металургійний завод. Але коли їй було десь сім чи вісім років, завод закрили. Батьки розповідали, як одного дня прийшли на зміну, а ворота вже на замку. Хтось казав, що власник збанкрутував, хтось пліткував, що завод продали за борги якомусь київському олігарху, а ще хтось шепотів, що його просто “віджали” нові господарі міста після чергових політичних ігор.
Та найстрашніше сталося потім. Через кілька місяців після закриття заводу зникла дочка директора — маленька Катя, якій було стільки ж років, скільки й Марині. Її мама, дружина директора, теж пропала безвісти. Люди говорили різне: одні вважали, що це викрадення заради викупу, інші — що то була помста за якісь темні справи. Марина пам’ятала, як батьки сиділи на кухні за пляшкою самогону, привезеного кимось із села, і тихо перемовлялися:
— І що, жодних слідів? — дивувалася мама, наливаючи ще по чарці.
— Жодних. Уявляєш, гуляли собі в парку біля річки, і все — ніби розчинилися, — відповідав тато, хитаючи головою. — Дівчинку шкода, сім років усього. Кажуть, старша сестра лишилася, але хто її знає, де вона тепер.
— А завод відкриють? Може, ще налагодиться? — питала мама з надією.
— Та де там. Уже пів року минуло, ніхто нічого не вимагає. Викрали їх не для викупу, це точно. А нам що робити? Завод стояв, роботи немає. Хіба на базарі картоплею торгувати підеш?