Після цього життя покотилося під укіс. Батьки перебиралися випадковими заробітками: то десь цеглу розвантажували, то в сусідньому селі копали городи за мішок картоплі. Але все частіше вечори закінчувалися за пляшкою. Грошей не вистачало навіть на найпростіше, мама плакала, тато зривався на крик, а про Марину ніби й забули. У школі над нею знущалися — одяг старий, пошарпаний, часто брудний, бо прати не було ні сил, ні часу. Учителі дивилися на неї з жалем, але допомогти нічим не могли.
Коли Марині виповнилося вісімнадцять, батьків не стало. Одного разу тато приніс додому самогон від якогось сумнівного “знайомого”. Випили разом, як завжди. Але цього разу прокинулася тільки Марина — молода, організм ще не встиг зноситися від такого життя. Батьків поховали на старому кладовищі за містом, а вона залишилася сама в порожній хрущовці з купою боргів за комуналку.
Марина вирішила, що так, як жили її батьки, вона не хоче. Але вирватися з цього болота було непросто. Роботи в містечку не було — хіба що на базарі торгувати чи прибирати в якомусь офісі за копійки. Освіти в неї не було, тільки атестат про дев’ять класів, та й той із трійками. Житло довелося міняти: якийсь чоловік у потерій шкіряній куртці запропонував переїхати в меншу квартиру на околиці, ще й приплатив кілька тисяч гривень. Марина погодилася — куди їй було діватися? Так вона опинилася в цій тісній кімнатці з облупленими шпалерами й одним вікном, що виходило на занедбаний двір.
Згодом пощастило влаштуватися прибиральницею в поліклініку. Платили мало, але на дві ставки можна було якось вижити. А потім з’явилася Тамара — неочікуваний подарунок від чоловіка, який обіцяв Марині “золоті гори”, а насправді виявився одруженим і зник, щойно дізнався про вагітність. Бив він її часто, а вона думала, що так і треба — бо ж де вона, проста прибиральниця, візьме кращого?
Того вечора Марина дивилася на сплячу Тамару й тихо плакала за завіскою, що відгороджувала маленький куточок із газовою плиткою. Їй двадцять вісім, а життя так і не почалося. Руки потріскані від холодної води й миючих засобів, нігті ламаються, спина ниє від вічного прибирання. А завтра в Тамари день народження. У схованці було відкладено трохи грошей — вистачить хіба на маленький тортик із “Сільпо” та пачку цукерок “Рошен”. Але Марина вирішила: будь що буде! Вранці відвела Тамару в садочок — добре, хоч така пільга в поліклініці була, — а сама побігла на місцевий ринок.
Вона й сама не знала, що шукає, але сподівалася на диво. І ось серед купи старого мотлоху на розкладці баби Галі, яка торгувала всім підряд, Марина побачила її — ляльку. Колись вона явно була дорогою: з пишним платтячком, гарним обличчям, але тепер більше скидалася на брудний клубок. Марина вдала байдужість:
— Скільки за цю ляльку?
Баба Галя зиркнула на неї поверх окулярів:
— Та забирай за сто гривень. Місяць її таскаю, ніхто не бере. Якби знала, не підбирала б із смітника.
Марина ледь стримала радість — сто гривень! Це ж набагато менше, ніж вона планувала, ще й на торт залишиться. Вона майже бігом повернулася додому, нагріла води на плиті, дістала шматок господарського мила. За годину лялька стала як нова: платтячко випране, волосся розчесане — справжня красуня. Але коли Марина знімала з неї одежу, то помітила маленький карманчик, пришитий нерівними дитячими стібками. “Може, заплатка?” — подумала вона й акуратно відпорола його. А там — складений носовичок, шовковий, явно дорогий. На ньому червоними нитками було вишито: “Нас убила моя сестра. Катя Самойлова”.