Микита не витримав першим:
— У вас що, свій город? — здивовано перепитав він, ледь стримуючи сміх.
Мати Діми, Наталя, весело кивнула:
— Аякже! Як у селі без городу? У нас там і картопля, і буряки, і кріп із петрушкою — усе своє!
Олена нахилила голову набік, її очі округлилися:
— Ви серйозно? То ви з села приїхали?
Наталя зніяковіло кивнула, а Олена тихо простогнала:
— Оце нам ще цього для повного щастя бракувало.
Микита не стримався — розреготався на всю кухню:
— Та це ж додуматися треба! На сватання приїхати й огірки в банці привезти!
Софія різко скочила зі стільця, її обличчя спалахнуло від гніву:
— Мамо! Тату! Ви що, з глузду з’їхали? Як вам не соромно так поводитися?
Та батьки вже не могли зупинитися. Олена приєдналася до сміху чоловіка, прикривши рот рукою. Діма мовчки встав, узяв матір за руку й повів до дверей. Софія кинулася за ними, благаючи:
— Дімо, зачекай, будь ласка!
Батько Діми, Іван, ще трохи постояв, глянув на господарів, махнув рукою й вийшов слідом.
Микита з Оленою залишилися вдвох. Вони чокнулися келихами вина, ще трохи похихотіли. Вечір добігав кінця, коли Микита, посміюючись, гукнув:
— Олено, ану глянь, що там за подарунок нам лишили! Чого не розпаковуєш?
Вона знизала плечима й пішла на кухню. Микита поплентався за нею, зацікавлено зазираючи через плече.
— Диви, тут не лише огірки! Є ще помідори солоні, варення з малини, а це що — кабачкова ікра, чи що? — Він відкрив одну банку, принюхався й здивовано підняв брови. — Ого, пахне незвично. Такого я ще не куштував!
Микита витягнув огірок, хрумкнув і завмер, розпливаючись у блаженній усмішці. Олена глянула на нього, потім обережно взяла маленький огірочок і надкусила.
— Микито, це ж неймовірно смачно! Я таких ніколи не їла! — Вона нахилилася до торби, дістаючи ще щось. — А тут салати якісь, а це… м’ясо в желе! Ти чуєш цей аромат?
Вони перепробували все, що було в торбі, — від солінь до густого смородинового джему. Микита відкинувся на спинку стільця, потер живіт і серйозно глянув на дружину:
— Олено, ми щойно зробили величезну дурницю.
— Яку? — Вона злякано завмерла з ложкою варення в руці.
— У нашому ресторані. Ти ж розумієш, що ми, власники закладу, ніколи не куштували нічого подібного? Це ж справжнє золото!
У цю мить у передпокої грюкнули двері. На кухню зайшла Софія — розлючена, з червоними від сліз очима. Вона зупинилася, склавши руки на грудях:
— Тату, мамо, я від вас такого не чекала. Як ви могли так принизити людей? Я слів не знаходжу!
Микита помовчав, опустивши погляд, а потім тихо сказав:
— Доню, вибач. Самі не знаємо, що на нас найшло.
Олена кинула на чоловіка докірливий погляд, але промовчала. Софія підійшла ближче:
— І що, ви готові вибачитися перед Дімою й визнати, що помилилися?
Микита хотів кивнути, але Олена кашлянула, і він заговорив обережніше:
— Не зовсім, доню. Я не такий уже й благородний, як ти думаєш. Але я готовий вибачитися і… запросити Наталю, Дімину маму, до нас у ресторан працювати. Її кухня — це щось неймовірне!
Софія стояла мовчки, свердлячи батька поглядом. Микита відчув, як піт виступає на лобі — зараз він міг назавжди втратити довіру доньки. Нарешті вона видихнула:
— Дякую за чесність, тату. Ти готовий це сказати самій Наталі Петрівні?
— Так, готовий, — твердо відповів він.
Софія ще трохи постояла, потім сіла за стіл:
— Дайте й мені спробувати, що там такого смачного.
Наступного дня вся родина — Микита, Олена й Софія — поїхали до села під Білою Церквою, де жили Діма з батьками. Розмова вийшла важкою. Наталя спочатку трималася холодно, Іван мовчав, лише сопів. Микита кілька разів поривався встати й грюкнути дверима, але погляд Софії утримував його на місці.