Дарка сиділа в лабораторії, дивлячись, як медсестра вправно набирає кров у пробірку. Її думки гуділи, як бджоли у вулику. Богдан із його дивною поведінкою, прибиральниця, що явно знала його з минулого, і ця клята слабкість, що не відпускала її тіло. Медсестра, помітивши її задуманий погляд, усміхнулася: «Не переживайте, Юрій Васильович у нас справжній вундеркінд. Школу екстерном закінчив, батьки — медики відомі, у столиці зараз живуть. А він тут залишився, на малій батьківщині». Дарка кивнула, але сил на розмову не було — усе крутилося навколо чоловіка.
Коли вона вийшла до машини, Богдан сидів за кермом, насуплений, мов хмара перед грозою. «Ну що, здала? Поїхали вже?» — кинув він, не відриваючи очей від телефону. — «Мене на роботі зачекалися». Дарка тихо попросила: «Відвези додому, будь ласка. Щось голова паморочиться, багато крові взяли». Він зиркнув на неї згори вниз: «Твої начальники хоч не дурні? Дали вихідний?» — «Дали», — пробурмотіла вона, відчуваючи, як очі злипаються. — «До речі, а з ким ти там так розбалакувався?»
Богдан скривився, але відповів: «Та однокурсницю випадково стрів. Оксану Литвин, дочку викладача математики. Була колись гордістю факультету, а тепер підлогу тре. Цікаво, як її так занесло?» Дарка слабко всміхнулася: «Справді? А я подумала, ви як старі коханці сваритеся». Він різко огризнувся: «Було діло, сто років тому. Ще до тебе. Не починай, гаразд?» Вона промовчала, і дорога додому пройшла в тиші. Вдома Дарка одразу впала на ліжко й проспала до ранку.
Наступного дня на роботі їй стало трохи краще — мабуть, відпочинок допоміг. Навіть сувора секретарка директора, Тамара Іванівна, похвалила її за звіт. Але після обіду слабкість повернулася, мов непроханий гість. Усе через Оленку з сусіднього відділу. Ця енергійна худорлява блондинка, фанатка здорового способу життя, знову причепилася зі своїми трав’яними чаями. «Дарко, пий шипшину, це ж вітамінна бомба!» — щебетала вона, наливаючи їй із термоса дві повні чашки.
Дарка неохоче випила — і ноги одразу стали ватними. «Оленко, що ти туди кладеш?» — спитала вона, відчуваючи, як усе пливе перед очима. — «Та тільки корисне! — здивувалася та. — Хіба шипшину зіпсуєш? До речі, як сходила до клініки?» — «Призначили аналізи», — коротко відмахнулася Дарка, не вдаючись у деталі. Оленка пирхнула: «Богдан там усіх розігнав, так? Обожнюю таких чоловіків із характером. Зараз кругом самі мямлі». Дарка зітхнула: «Не знаю, він останнім часом якийсь дикий».
Оленка не вгавала: «А лікар хоч толковий?» — «Молодий терапевт, — ухильно відповіла Дарка. — Побачимо». — «Знову час гаяти», — закотила очі Оленка й побігла до своїх справ. Але наступного дня Дарці стало не до роботи — Юрій Васильович зателефонував і попросив терміново приїхати. Без Богдана. Вона здивувалася, але відпросилася й помчала до клініки.
«Ну що?» — одразу огорошив її лікар, щойно вона зайшла. — «Труять тебе, Дарко. І не вихлопами з траси чи брудною водою. Яд. Медикаментозний, заборонений у вільному продажу». Дарка похитнулася: «Зачекайте, я сяду. Хто це робить? Потрібні якісь знання?» Юрій похмуро всміхнувся: «Колись яди в малих дозах вважали ліками. Але цей тебе повільно вбиває. Доза невелика, але стабільна. Може бути в їжі, напоях, навіть у вітамінах».
Вона затремтіла: «Тобто що, мені тепер усе підозрювати?» — «Поки так, — кивнув він. — Їж лише те, що сама купила й відкрила. І нічого з домашньої аптечки». — «Ви сказали без чоловіка приїжджати», — тихо додала Дарка. Юрій зітхнув: «У таких справах перші підозри падають на близьких. Але доказів поки немає, інакше я б уже в поліцію звернувся».
Дарка нервово всміхнулася: «Навіщо це Богдану? Я ж не дочка олігарха». — «Постав на кухні камеру з трансляцією на телефон, — порадив Юрій. — Якщо він щось робитиме з їжею, побачимо. Тоді й до поліції підемо». — «І часто у вас такі детективи?» — спитала вона, намагаючись жартувати. — «Третій випадок, — знизав плечима лікар. — Один ми не врятували. Тебе втрачати не хочеться».