Невдовзі після новосілля життя Сергія та Марії затьмарила нова подія. Молодша сестра Сергія, Олена, повернулася до Києва з маленьким сином Денисом. Вона кілька років жила в Одесі, намагаючись налагодити стосунки з черговим чоловіком, але все розвалилося, як картковий будиночок. «Доведеться пожити в мами», — заявила Олена за сімейною вечерею, драматично надувши губи. — «А що мені робити? Ціни на оренду в столиці просто грабіжницькі». Марія помітила, як Тетяна Василівна багатозначно глянула на Сергія, а потім перевела погляд на неї. «Оце й почалося», — подумала Марія, відчуваючи, як серце стискається від тривожного передчуття.
З приїздом Олени сімейні вечері в квартирі Тетяни Василівни на Дарниці перетворилися на справжнє випробування. Щоразу розмова зводилася до тісноти в двокімнатці, де тепер тулилися троє дорослих і дитина. «Денисові потрібен простір, він же росте», — зітхала Тетяна Василівна, розливаючи борщ по тарілках із улюбленого сервізу з позолотою — її гордість, яку діставали лише для особливих гостей. «А в нас із Лєною тільки дві кімнати: вона з малим в одній, я в другій. Тісненько, ой як тісненько». Марія мовчки їла, відчуваючи, як кожне слово свекрухи осідає в шлунку важким каменем. Сергій незграбно совався на стільці, не знаючи, куди подіти очі. «А що Денис у садочку вчить?» — спробувала Марія перевести розмову, але Олена лише махнула рукою: «Та яке там навчання? Йому б погратися нормально, а в такій тісноті де розвернешся?» Вона кинула виразний погляд на брата.
Після таких вечерь Марія поверталася додому мовчазна, а Сергій не знав, як її розрадити. Одного разу, коли вони їхали маршруткою з Дарниці на Позняки, а за вікном миготіли новорічні гірлянди на Русанівці, вона не витримала: «Серьожа, ти ж бачиш, до чого вони хилять?» До свята лишалося три тижні, але настрій у Марії був геть не святковий. «Та годі тобі, мамі просто хочеться пожалітися, вона завжди так», — відмахнувся Сергій, дивлячись у вікно.
Але через тиждень Тетяна Василівна перейшла від натяків до прямої пропозиції. «Марійко, — почала вона солодким голосом, коли вони залишилися вдвоєм на кухні після чергової вечері, — я все думаю: у вас із Серьожою така простора квартира, хоч і однокімнатна. А ви самі. А тут Лєночка з Денисом у такій тісноті». Марія завмерла, стискаючи в руках мокру губку для посуду. Вона чекала цього, але все одно відчула, як земля йде з-під ніг.
«Тетяно Василівно, — голос Марії тремтів, але вона намагалася триматися, — наша квартира не така вже й простора. Тридцять п’ять квадратів. І ми з Сергієм плануємо дитину». Останнє було вигадкою, щоб хоч якось відбитися. «Та що ви з дітьми тягнете? — сплеснула руками свекруха. — Тобі скоро тридцять, а ви все про кар’єру думаєте. От Лєночка не думала — народила. А тепер одна з малим мучиться. Могли б і допомогти». — «Ми допомагаємо, — заперечила Марія. — Я ж минулого тижня Дениса до стоматолога водила». — «Та хіба це допомога? — пирхнула Тетяна Василівна. — От якби ви Лєну з Денисом до себе взяли, хоч на якийсь час».
Марія різко вимкнула воду, і краплі бризнули на бездоганно випрасуваний комірець свекрухи. «Вибачте», — пробурмотіла вона, простягаючи рушник, але Тетяна Василівна лише гидливо відсторонилася. «У нас у квартирі забагато речей, — спробувала пояснити Марія. — Я часто працюю ночами, повертаюся пізно, йду рано. Денисові потрібен режим, а в нас його немає». — «Відмазки», — відрізала свекруха. — «Просто скажи, що не хочеш допомагати родині мужа. Думаєш лише про себе, як завжди». Марія відчула, як горло стискає ком. Вона мовчки витерла руки й вийшла з кухні, не бажаючи продовжувати. У коридорі її перехопив Сергій. «Що сталося? Ти вся червона». — «Дома поговоримо», — коротко кинула вона, відчуваючи, як тремтять пальці.