Олена дивилася на неї, не знаючи, як віддячити. «Звідки ти так багато знаєш про дітей?» — наважилася спитати вона. Обличчя Ганни на мить затьмарилося — очі потемніли, губи стислися в тонку лінію. «Багато бачила, дівко. І початки, і кінці», — тихо промовила вона, відвертаючись, щоб сховати емоції.
Вона принесла рушник, чистий, хоч і потертий светр та шматок мила, що пахло м’ятою й чебрецем. «Ванна там», — кивнула в бік вузьких дверей. «Вода гаряча, але поспішай — генератор ледве тягне через завірюху». Олена глянула на себе — брудна, мокра, з запахом страху й снігу. Вона не милися з ранку, коли покинула дім.
«Я догляну за малою», — додала Ганна, помітивши її сумніви. «Давненько не тримала таких крихіток, але руки пам’ятають». Віддати Соломію цій дивній жінці здавалося ризиком, але в рухах Ганни була впевненість, а в очах — сила, що свідчила про нелегке життя. «Її звати Соломія», — обережно сказала Олена, передаючи дитину.
«Гарне ім’я», — повторила Ганна, беручи дівчинку й сідаючи в крісло. «Привіт, маленька сонячна квіточко». Олена пішла до ванни, де гаряча вода стала спасінням. Вона змила бруд і частину болю, що гнітив її весь день. Повернувшись у светрі Ганни — завеликому, але затишному, — вона застала, як Ганна наспівує Соломії колискову про місяць і зорі, яку Олена чула від бабусі в дитинстві.
«Їжа на столі», — кинула Ганна, не відводячи очей від Соломії, що мирно лежала в її руках. — «Нічого вишуканого — борщ із буряком і хліб». Олена не усвідомлювала, як зголодніла, поки не сіла за стіл. Борщ, наваристий, із яскраво-червоним буряком і шматочками капусти, здавався найсмачнішим у світі — чи то від голоду, чи від тепла, що розливалося її замерзлим тілом. Чорний хліб, спечений із грубого борошна, пахнув домівкою, якої в неї більше не було.
Поки вона їла, її очі блукали хатою, вбираючи деталі. Одна стіна була завішана пожовклими фотографіями — на них Ганна виглядала молодшою, але такою ж рішучою: то з рюкзаком на засніжених полонинах Карпат, то з приладами біля замерзлої річки. Завжди сама, без супутників, але з поглядом, що пронизував світ, ніби він був її великою книгою. Олена помітила ще одну річ — маленькі двері, пофарбовані в синій колір, із табличкою, написаною кривим почерком: «Кімната Марійки. Не заходити». Її серце стислося від цікавості.
«Хто така Марійка?» — вирвалося в неї, ложка вказала в бік дверей. Руки Ганни, що поправляли ковдру навколо Соломії, застигли. «Не твоя турбота», — відрубала вона, і голос її став гострим, як січневий вітер. — «Ти спатимеш там», — додала вона, кивнувши на розкладний диван у кутку, застелений вишитою ковдрою з червоними маками. — «Я за тими дверима. Сплю чутко, гукай, якщо що». Зміна теми була різкою, ніби Ганна звела невидиму стіну навколо імені Марійки.
Поки Ганна готувалася до сну, пораючись із відточеною звичкою, вона зупинилася біля дивана. «Тільки поки завірюха не вщухне», — сказала вона, але щось у її очах — тихе, проникливе розуміння — натякало, що це може тривати довше. — «Синоптики обіцяють три дні такої погоди, а може, й більше». «Дякую», — повторила Олена, цього разу з глибокою щирістю, попри всю незвичність обставин. — «Я не знаю, що б ми робили, якби ти проїхала повз».
Ганна злегка пом’якшилася, хоч і не всміхнулася. «Спи, дівко. Завтра новий день». Пізніше, лежачи на дивані, Олена слухала розмірене дихання Соломії в ящику-колисці та завивання вітру за вікнами. День почався з руйнування її світу, але тепер вони були в безпеці, в теплі, у хаті дивної жінки, яка стала їхньою несподіваною рятівницею посеред снігової бурі.
Перед сном її погляд знову зупинився на синіх дверях із табличкою. «Хто така Марійка?» — подумки повторила вона. І що привело Ганну Білан, яка так уміло поводиться з дітьми, до самотнього життя в лісовій глушині, серед книжок, трав і спогадів? Завірюха не стихала, і дні плавно перетекли в тиждень, ув’язнивши їх у хатинці. Те, що починалося як тимчасовий притулок, стало новою реальністю.