Леонід довго відмахувався, але син тиснув, як асфальтний каток. Зрештою, здався – і самій цікавості піддався: а що, як Ліза й справді не та, за кого себе видає? На ранок він уже стояв на Хрещатику в образі обірванця. Перехожі шарахалися, патрульні кривилися, а він лише всміхався – свобода, хоч і фальшива, мала свій шарм.
Отак Леонід і розкрив таємницю Лізиного «злочину» – швидко, мов детектив із серіалу. Щойно він доїв піцу, а вже за годину дзвонив Данилові з промзони під Броварами. «Сину, можеш видихнути, – сміявся він у слухавку. – Твоя наречена не коханця утримує, а котів із собаками! Приїжджай сюди, сам побачиш». Данило спершу не повірив, але все ж схопив букет троянд із найближчого кіоску на Подолі й помчав до притулку. Там його чекала не лише Ліза, а й ціла вистава.
Поки син гнав трасою, Леонід із Лізою вже ходили між клітками. Дівчина захоплено розповідала про кожного мешканця: ось песик Бім, якого витягли з канави під Обуховом, а ось кицька Мурка, що пережила зиму в підвалі на Троєщині. Леонід слухав, кивав, але думки його гуділи, як бджоли у вулику. Та коли Ліза відчинила одну з кліток і випустила білого собаку з рожевим хвостом, усе пішло шкереберть. Чоловік аж похитнувся – і не дарма: його накладний вус відвалився й гепнувся прямо під ноги дівчині.
Ліза спершу завмерла, а потім очі її округлилися:
– Леонід Іванович?! Ви?! То це що, ви не безхатько?
Він тільки руками розвів, але пояснити не встиг – собака, якого звали Лесиком, раптом кинувся до нього, гавкаючи й виляючи хвостом. Леонід присів, обійняв пса, і сльози самі покотилися по щоках.
– Лесику, ти живий? Як же ти вибрався? А от твоя господиня… – голос його затремтів.
Лесик, почувши знайоме ім’я, рвонув до виходу, гавкаючи так, ніби кликав за собою. Ліза з Леонідом переглянулись і побігли слідом. Біля воріт їх уже чекав Данило – з трояндами в руках і винуватим виглядом.
– Лізо, пробач, це я тата підмовив, – почав він, але дівчина лише махнула рукою.
– Потім розберемося, біжи за собакою!
Лесик привів їх до річки, де за густою вербою ховався маленький курінь. Усередині, на старому матраці, лежала бабуся – бліда, але жива. Анастасія Іванівна, мати Леоніда, яку пів року вважали загиблою після зсуву в Карпатах! Усі троє – Ліза, Данило й Леонід – аж скрикнули від щастя.
– Мамо, як же так? – шепотів Леонід, тримаючи її руку. – Ми ж думали, тебе змило разом із будинком…
Анастасія ледь усміхнулася:
– Мене врятували. Але я нічого не пам’ятала… поки Лесик не повернув мене до тями.
Тут і з’ясувалося, що собака – ключ до всієї історії. А попереду чекала ще одна несподіванка, яку ніхто не міг передбачити.
Анастасія Іванівна лежала в курені, ледь дихаючи, але її очі світилися теплом, коли вона побачила сина й онука. Поруч стояв чоловік – худий, із сивою бородою, у старому светрі. Це був Гліб, той, хто витягнув її з-під завалів пів року тому, коли зсув у Карпатах зруйнував її будинок під Яремче. Тоді балка впала їй на голову, і свідомість покинула її. Якби не Гліб, що випадково опинився неподалік, вона б не вижила. Він урятував і Лесика, який скавчав у багнюці.
Гліб дивився на Анастасію з ніжністю, але й із тривогою. Ще в юності, коли вони вчилися в Ужгородському університеті, між ними спалахнуло кохання. Та її мати, сувора Ольга Степанівна, заборонила доньці «зв’язуватися з бідняком». Анастасія підкорилася, вийшла за іншого, народила Леоніда, але щастя так і не знайшла. Гліб же залишився самотнім – нікого так і не покохав. А потім доля звела їх знову, хоч і в таких дивних обставинах.