Сашко, його син, ріс як бур’ян після дощу — швидко й не завжди в той бік, куди б хотіли батьки. Уже в школі хлопець почав показувати норов: ганявся за місцевими котами з палицею, а одного разу навіть підпалив смітник біля будинку, щоб «подивитися, як горить». Наталя, дружина Василя, важко зітхала: «Ой, Васильку, щось мені підказує, що це нам ще відгукнеться.
Характер у нього — як тертий хрін, гострий і непередбачуваний. Аби тільки горілку не почав хлистати». Василь лише мовчки кивав — розумів, що дружина має рацію, але не хотів поспішно вішати на сина ярлики. Про те, що Сашко прийомний, хлопцеві не розповідали. Любили його як рідного, і крапка.
Коли Наталі було 57, її скосив рак. Василь довго не міг оговтатися: сидів вечорами на веранді, дивився на зорі й згадував, як вони з дружиною будували цей дім. Сашко ж швидко отямився — уже через тиждень після похорону гайнув до нічного клубу в центрі Києва, щоб «зняти стрес». Василь не дорікав, хоч у душі йому кололо від болю.
Тепер вони жили вдвох у великому будинку під Києвом. Василеві вже перевалило за сімдесят, і він мріяв про спокійну старість. Бізнес давно стояв на міцних ногах — йому не доводилося самому тягати лотки до річок, але він усе одно раз на місяць їздив на об’єкти в Карпати.
Перевіряв усе особисто: від якості видобутку до настрою працівників. Спокуса вкрасти шматок прибутку була велика, тож крадіжки траплялися нерідко. Василь платив своїм людям щедро, але обману не терпів — за таке міг звільнити без зайвих слів.
А от Сашко був ніби з іншої планети. Типовий «мажор», він спускав батьківські гривні в клубах на Хрещатику, ресторанах і казино. За все життя хлопець не заробив і копійки, але якщо порахувати його витрати, то на ці гроші можна було б купити ще один будинок у Конча-Заспі. Василь примусив його закінчити інститут у Львові на інженера, але диплом так і лишився лежати в шухляді. Сашко гуляв, пив, жив одним днем — інакше не вмів.
Щовечора Сашко сідав у свій блискучий позашляховик і гнав до Києва, де гуділи нічні клуби. Повертався він уже під ранок, ледве тримаючись на ногах від випитого. Щоб не будити батька, падав на диван у вітальні, навіть не скидаючи кросівок чи куртки. Василь Іванович звик до цього настільки, що вже не звертав уваги, спускаючись на сніданок і бачачи стирчачі з-під ковдри ноги в брудному взутті. Він лише зітхав і йшов варити собі каву, бурмочучи: «Ех, молодість…»
Але цього ранку Сашко перевершив себе. Василь, спускаючись зі сходів, помітив, що з-під ковдри стирчить не дві, а чотири ноги. Старий зупинився, насупив брови й потер очі — може, привиділося? Але ні, усе було реально: син привів додому дівчину. «Та це ж як треба було налакатися, щоб додуматися до такого!» — подумав Василь, похитуючи головою. Він мовчки попрямував на кухню, буркочучи собі під ніс: «От не такого я сподівався від сина…»
Невдовзі з вітальні долинули звуки: дівчина заливалася сміхом, а Сашко, судячи з шуму, намагався натягнути джинси — ремінь гучно тягнувся по підлозі. Незабаром парочка, не соромлячись нікого, ввалилася на кухню. Сашко галантно відсунув стілець для своєї супутниці й, глянувши на батька, бадьоро кинув:
— Доброго ранку, тату! Знайомся, це Мар’яна. Вона тепер житиме з нами.