«І що мені дасть таке навчання?» – думала Надія, сидячи на лекціях у Тульчинському медичному училищі. Але вирватися з містечка вона не могла. Дівчина сподівалася, що мати зглянеться й дасть хоч трохи грошей – на квиток до Києва та кілька тижнів проживання, – але марно.
Мати була непохитною, як камінь. «Нікуди ти не поїдеш, – казала вона. – Сиди тут і не вигадуй». Надії довелося змиритися з долею.
Ледве дотянувши до випуску, вона познайомилася там із Ігорем – хлопцем, який не збирався зупинятися на училищі. Щойно отримавши «корочку», він подав документи до Вінницького медичного університету – і вступив із першого разу. А як інакше? Ігор був із тих, кого викладачі хвалять, а студенти поважають – талановитий, наполегливий.
«Такі, як він, у нас на вагу золота», – казали в училищі. «Дивись, який хлопець за тобою упадає, – не втомлювалася повторювати мати, помічаючи, як Ігор носить Надії квіти й запрошує на прогулянки до парку. – Упустиш – потім локті кусатимеш. Молодий, перспективний!»
Надія лише криво всміхалася. Перспективи в цьому містечку? Та хто в таке повірить? Але залицяння Ігоря вона не відкидала – хлопець був щирий, та й симпатичний.
Коли він освідчився, Надія погодилася. Чому б ні? Це був шанс вирватися з-під маминого крила. Батьки Ігоря мали простору трикімнатну квартиру в центрі Вінниці – не хороми, але для молодої сім’ї цілком пристойно.
Вони радісно прийняли невістку, мріяли про онуків. Але минали роки, а діти так і не з’являлися. Свекруха почала косо поглядати, натякати: «Щось ви затягнули, молодята». Ігор теж не розумів, що коїться.
Він був певен, що з ним усе гаразд – здоров’я як у бика. І подумати не міг, що Надія його дурить. Одного дня, риючись у шухляді, він натрапив на пачку протизаплідних пігулок. «То ти не хочеш дітей?» – тихо спитав він, поклавши знахідку на стіл перед дружиною.
«Оце так попалася, – вилаялася подумки Надія. – Скільки приховувала, і так дурно спалилася». Так, дітей вона не хотіла. Сама думка про материнство гнітила її. Хоч і довелося змиритися з життям у Вінниці, мрії про щось більше нікуди не поділися.
«Я хочу розлучення, – заявила вона після довгої розмови. – Розлучення і виїхати звідси». До того часу Надія назбирала грошей – кілька тисяч гривень, заощаджених із зарплати медсестри. Вона майже не витрачала на себе, не бачила сенсу вкладатися в цю сім’ю.
Ігор мовчки терпів її холодність, гнув спину на роботі, мріючи про майбутнє з дітьми. А вона просто чекала свого шансу. Зрада дружини вдарила його, мов грім, але що він міг зробити? «Хочеш іншого життя – твоє право», – сказав він, відпускаючи її.
Якби ж знав, що на неї чекає попереду, нізащо б так не вчинив. У Києві Надія швидко прижилася. Хитра й кмітлива, вона влаштувалася медсестрою в приватну клініку, а за пару місяців закрутила роман із заможним бізнесменом – Олександром. Зустрілися випадково, у кав’ярні біля метро «Либідська».
Розлучення вже було позаду, зв’язків із минулим – жодних. Упускати таку нагоду вона не могла. А коли дізналася про вагітність, зрозуміла: це її козирі. Олександр наполіг на дитині, і Надія погодилася, бачачи в цьому свій шанс на стабільність.
«Як же я щасливий, що в нас буде малюк!» – сяяв Олександр, освідчуючись їй одразу після новини.