Галина Петрівна не раз при Олені гримала по телефону на своїх підлеглих, могла накинутися на офіціанта в кафе на Хрещатику за повільність чи на продавчиню в магазині за неуважність. Іноді навіть на Олега, свого улюбленого сина, голос підвищувала. Тож спочатку Олена з Олегом і не думали перебиратися до батьків, але власник їхньої орендованої квартири в Дарниці раптом вирішив її продати. Довелося б шукати нове житло так чи інакше.
Галина Петрівна такого шансу не проґавила. Вона вмовляла сина: “Олежку, переїжджайте до нас, у нашу чотирикімнатну на Оболоні! Чого вам гаяти гроші?” Олені довелося змиритися — аргументи свекрухи звучали логічно, хоч і давили на душу.
Батьки Олени жили аж у Вінницькій області, тож переїзд до них навіть не обговорювали. Спочатку Галина Петрівна тримала себе з невісткою в руках — бурчала іноді, але без особливого нахабства. Готувати свекруха любила сама, а прибирання віддала Олені. Хоч Олена й віддавала перевагу стоянню біля плити, аніж ганчірці з пилососом, вона не сперечалася — хай буде так.
Та щойно Олег вирушав у черговий рейс, починалося пекло. Галина Петрівна чіплялася до дрібниць, вигадувала проблеми з нічого. То підлога, мовляв, недомита, то борщ, який вона сама варила, Олена “пересолила”, то вікна давно не мились. Насправді Олена завжди мила підлогу однаково старанно — любила, коли вдома чисто. А до борщу вона й ложкою не торкалася! Вікна ж після дня пошуків роботи мити не було ні сил, ні бажання — лишала на суботу.
Причіпки ставали дедалі абсурднішими. Олена не могла второпати, що свекрусі від неї треба. Здавалося, та просто кайфувала від того, що має над ким покерувати, тішиться своєю владою. Олена була людиною тихою, спокійною — виховання не дозволяло огризатися на старшу жінку, яка могла б бути їй мамою. Та й Олега засмучувати не хотілося — він свою матір обожнював. Тож, стиснувши зуби, вона терпіла й мріяла про день, коли вони з чоловіком нарешті житимуть у своїй квартирі.
Коли Олег повернувся з рейсу, три місяці в домі панувала тиша — ніби перед грозою. Щойно він знову поїхав, Галина Петрівна взялася за нове: почала звинувачувати Олену, що та не народжує. “Три роки одружені, а дітей нема! Що з тобою не так?” Олена пояснювала, що вони з сином домовилися поки зачекати, але свекруха не слухала. “Та ти, мабуть, у молодості щось накоїла, а тепер не можеш завагітніти!” — кинула якось Галина Петрівна.
Олена не стрималася — сльози покотилися градом, і вона втекла до їхньої з Олегом кімнати. Вперше в житті вона зателефонувала чоловікові й вилила все, що наболіло. Олег спершу не повірив, але розхвилювався й пообіцяв поговорити з мамою. Та розмова нічого не змінила — свекруха притихла ненадовго, а потім узялася за Олену з новою силою. А ще й Василь Миколайович, який раніше хоч трохи її підтримував, відсторонився.
Василь Миколайович раптом захопився полюванням і тепер частіше гасав на дачу під Броварами, ніж сидів удома. Там стояв міцний будинок, а поряд — дачі його старих побратимів, із якими він рибалив і ходив на зайців. Галина Петрівна, навпаки, дачу терпіти не могла й намагалася туди не потикатися.
А от для Олени дача стала справжнім порятунком. Улітку вона почала їздити туди на вихідні до свекра. Їй подобалося пірнати в прохолодне озеро, смакувати трав’яний чай із липи й м’яти на дерев’яній терасі ввечері, слухаючи цвіркунів, і ласувати соковитим шашликом, який Василь Миколайович готував на мангалі з дровами з яблуні. Навіть копирсання в грядках чи чищення щойно спійманої риби її не дратувало — усе це було як бальзам на душу після тижнів із свекрухою. Якби не пошуки роботи, вона б залишилася там до вересня. Бо Галина Петрівна, здається, геть з глузду з’їхала.
Вона вдома пальцем об палець не вдарила — приходила пізно, а ще почала без дозволу хапати Оленині речі: то сумку з нової колекції, то парфуми з полиці. Якось узагалі натягла сережки й перстень із смарагдами — подарунок від Олега на їхній день народження. Олена ледь щелепу з підлоги підняла від такого нахабства.
Вона чемно попросила: “Галино Петрівно, будь ласка, не беріть мої речі без дозволу, або хоча б спитайте.” У відповідь почула: “Та що там, якісь шмотки, велика справа! Ти в моєму домі живеш, на всьому готовому, дармоїдко! Мій син тобі ці цяцьки купив, без нього ти б гола-боса ходила!” — “Ну як же так?” — тихо мовила Олена, не в змозі збагнути, за що свекруха її так ненавидить.