Катя вперто стояла на своєму: «Я сама куплю собі весільну сукню, не треба мені ваших грошей, я ж не жебрачка». Але Олена й слухати не хотіла — її аж трусило від думки, що невістка виглядатиме на весіллі виснаженою, як перепрацьована кобилка з базару. «Катю, ну не сперечайся зі мною, я ж тобі як свекруха кажу — переїжджай до нас, і край», — наполягала вона, ледь стримуючи роздратування в голосі. Олена добре пам’ятала, як на початку Катя соромилась їхнього великого дому в Конча-Заспі: сиділа в гостьовій кімнаті, боялася вийти до кухні чи вітальні, очі опускала, коли хтось із них заходив із чаєм чи просто поговорити.
Лише перед самим весіллям дівчина розслабилася, почала всміхатися, жартувати й відповідати на запитання більше, ніж коротким «так» чи «ні». Того ранку, переглянувши хвилин тридцять весільного відео, Євген глянув на годинник, потер скроні й зітхнув: «Мені пора на фірму, справи чекають». Вони з Оленою попрощалися біля гаража й роз’їхалися — він у центр Києва на нараду, вона на Поділ, де мала домовлятися з партнерами про новий проєкт. Хоч і заробили мільйони гривень на своєму бізнесі, роботи завжди вистачало, як у вулику перед дощем — зупинишся, і все розвалиться.
Та того дня Олені не йшлося до справ. Щось гризло її зсередини, кололо в грудях, не давало зосередитися. Усе почалося після того відео. Вона сиділа в офісі на Подолі, крутила в руках ручку й перебирала думки: «Що ж там не так? Усе ж як завжди — танці, тости, гості веселі, діти бігають». Але неспокій не відпускав, наче передчуття біди. Увечері вона повернулася додому раніше, ніж планувала, налила собі келих білого вина й увімкнула відео заново, сівши на диван із ноутбуком.
Катя на екрані була чарівна — і в житті, і на весіллі. Завжди ходила з розпущеним волоссям, поправляла його тонкими пальцями, ніби соромлячись своєї природної краси. Але на церемонії стилістка зібрала її густі локони в елегантну високу зачіску, додала кілька перлинок, і дівчина стала схожа на принцесу з казки — тендітна й велична водночас. Олена всміхнулася, дивлячись, як молодята проходять повз камеру, але раптом зупинила запис і різко відмотала назад. У цей момент двері грюкнули — то Євген повернувся з роботи й загомонів із їхньою помічницею Галею про те, що на вечерю краще борщ чи курку запекти, але Олена навіть не поворухнулася, прикута до екрана.
Катя на відео наблизилася до камери, і в Олени перехопило подих, наче хтось стиснув горло. За вухом дівчини виднілася родимка — велика, у формі зірки, чітка й незвичайна. Точно така ж була в їхньої доньки, яку викрали двадцять років тому в парку в Житомирі, коли їй був лише рік. Тоді не знайшли ні слідів, ні свідків — лише порожня коляска й тиша. Поліція досі надсилала їм формальні звіти: «Розслідування триває, нових даних немає». Олена прохрипіла: «Женя, іди сюди, швидше!» Він кинувся до неї, кинувши куртку прямо на підлогу біля порога.
Побачивши родимку на екрані, вони обоє заціпеніли, ніби громом прибиті. «Це вона… наша дівчинка», — прошепотіла Олена, тримаючись за серце, а сльози котилися по щоках. Вони шукали її роками, оббивали пороги, наймали детективів, а тепер вона — невістка їхнього сина. Таке буває хіба в серіалах, але не в реальному житті. Євген стиснув руку дружини так сильно, що кісточки побіліли, і вони мовчки дивилися один на одного, не знаючи, що сказати чи зробити далі.