Батьки Наташі були людьми небагатими, обидва працювали в колгоспі рядовими працівниками. Стіл накрили в будинку батьків. Запросили найближчих людей, де голова колгоспу і вручив їм ключі від будинку, який виділили Саші, як фахівцеві.
Через рік, Наташу відвезли народжувати.
– Чекаю з двійнятами, проводжаючи її, сказав чоловік.
Вони обидва мріяли відразу про двох малюків – хлопчика і дівчинку.
Пологи пройшли нормально, народився хлопчик. Через дві години Наташі принесли зголоднілого синочка. Коли вона його погодувала, в палату зайшли лікар і завідувач пологового відділення Віра Василівна.
Завідуюча добре була знайома з батьками Наташі. До її вступу до медичного інституту, вони разом з батьками жили в одному селі, були сусідами.
– Сьогодні одна матуся народила синочка і написала відмовну. Закотила icтepику і поїхала. Ми ніяк не могли її вмовити. Хлопчик здоровий і дуже гарненький.
Помовчавши, Віра Василівна запитала:
– Ви ж двійню хотіли? Може, візьмете цього малюка? Шкода його віддавати в притулок. Та й чоловік ваш сам виховувався в дитячому будинку. Я думаю, що він не заперечуватиме? А ми оформимо вск так, як ніби ви народили двійнят.
Потім додала:
– Якщо ви не хочете, ми можемо оформити усиновлення офіційно. Але для цього потрібно стільки часу, а дитині буде важко. Та й не відомо ще віддадуть його вам чи ні.
Віра Василівна була хорошим фахівцем і просто чудовою людиною. Можливо, тому що вона добре знала сім’ю Наталі, вона і звернулася до неї з цією незаконною пропозицією. А можливо, в той час люди були іншими, більш людяними.
Наталя не могла вимовити ні слова, від почуттів, які нахлинули на неї.
– Ти подумай. Через кілька років нам спасибі скажеш, – додав лікар. І вони пішли.
Увечері в лікарню приїхав Саша.
– Я знаю, що таке дитячий будинок. Нехай оформляють народження двійні, – вирішив він.
Зустрічати дружину з двійнятами Саша приїхав на головуючого «Волзі». Вручивши дружині величезний букет троянд, завідуючій – пляшку ігристого і коробку цукерок, він взяв на руки обох малюків.
– Сідай, мати-героїня! – пожартував він, – Сам голова велів взяти свою машину.
Водій відчинив перед Наталкою дверцята:
– Прокатаю з вітерцем, як королеву!
Вирішили вони назвати свого сина Павлом, а прийомного – Петром, в честь апостолів, так як народилися обидва 12 липня.
Діти росли різними. Якщо Петрик був хлопчиком ласкавим, то Павлик був сміливим і неслухняним. Обидва закінчили школу в рідному селі, обидва вступили до вищих навчальних закладів. І ніхто з них не здогадувався, що один з них – нерідний.
Марина, дружина Петра, була жінкою привітною і до свекрухи не інакше як «мама», не зверталася. У Павла ж дружина Оксана, називала її тільки на ім’я по батькові і до неї ставилася з погано прихованим пpeзupcтвoм. Жили вони в місті, в двадцяти хвилинах їзди на автобусі. Жили втрьох, онукові вже було п’ятнадцять років. Останній раз вони були у неї п’ять років тому, коли нестало Саші.
Петро жив у Києві, але відвідували вони матір щороку. Приїжджали всі вчотирьох, з двома онуками. Коли нестало Саші, Марина сказала:
– Мамо, переїжджайте до нас жити, що ви тут будете одна. Тим більше – в своєму будинку. Важко буде без тата.
– Поки ноги ходять, поживу ще, а там видно буде, – відповіла вона.