Софія стояла біля вікна, вдивляючись у темряву, що поглинала київські вулиці. Її руки стискали підвіконня так сильно, що кісточки побіліли. «Як він міг…» — шепотіла вона, відчуваючи, як гнів і розпач борються всередині неї. Весілля, яке мало стати початком їхнього спільного життя, тепер здавалось далеким сном, розчавленим його зрадою. Вона відвернулася від вікна й глянула на Галину, яка все ще сиділа поруч, намагаючись знайти правильні слова.
Мама підвелася й обережно взяла її за руки. «Соню, ти не сама. Я з тобою», — сказала Галина, її голос був твердим, але сповненим тепла. Вона спробувала притягнути доньку до себе, але Софія відступила, похитавши головою. «Мам, я не знаю, як це пережити. Як жити далі, коли все, у що я вірила, розбите?» — її голос тремтів, а очі знову наповнилися слізьми.
Галина сіла назад, склавши руки на колінах. Вона знала, що банальні втішання тут не допоможуть. «Ти сильна, Соню. Завжди була такою. Це боляче, але ти не дозволиш цьому зламати себе», — сказала вона, дивлячись доньці прямо в очі. «Ти не перша, кого зрадили, і, на жаль, не остання. Але ти заслуговуєш на краще. І ти його знайдеш — того, хто цінуватиме тебе по-справжньому».
Софія опустилася на ліжко, стискаючи подушку. Слова мами звучали переконливо, але віри в них не було. «Я не знаю, що робити далі», — тихо сказала вона, відчуваючи, як голова пульсує від напруги. «Мені здається, що я більше нікому не зможу довіряти». Галина нахилилася ближче й легенько погладила її по волоссю. «Тобі не треба вирішувати все прямо зараз. Дай собі час. Ти впораєшся, я в це вірю».
Софія кивнула, хоч у душі сумнівалася. Вона відкинулася на подушку, вдивляючись у стелю. Її думки поверталися до Антона — до його сміху, обіцянок, планів на майбутнє. Як він міг так легко все зруйнувати? «Я не хочу його більше бачити», — прошепотіла вона, повернувшись до мами. Галина рішуче кивнула. «І не бач. Він не вартий твоєї уваги, Соню».
Кімната здавалася чужою — кожен куточок нагадував про минуле, яке тепер стало тягарем. Софія закрила очі, намагаючись уявити, що колись усе налагодиться. Але віри в це не було. Галина підвелася, збираючись вийти. «Я завжди поруч, Соню. Навіть якщо тобі здається, що ти сама, пам’ятай — ми з тобою», — сказала вона, зупинившись у дверях. Софія мовчки кивнула, і двері тихо зачинилися.
Тиша обгорнула її, але спокою не принесла. Вона підтягнула коліна до грудей і завмерла, відчуваючи, як серце калатає в порожнечі. Біль не відпускав, але сидіти на місці було несила. Софія змусила себе встати — попереду чекав сімейний вечір, традиція, від якої вона не могла відмовитися, навіть у такому стані.
Софія спустилася сходами до кухні, де вже гудів знайомий гомін сімейного вечора. Її ноги тремтіли, але вона змусила себе триматися, щоб не видати слабкості. На столі стояли тарілки з варениками, миска з борщем і кошик із хлібом — усе, як завжди, але сьогодні ці традиції здавалися їй порожніми. «Привіт, тату», — тихо сказала вона, сідаючи за стіл. Її голос ледь пробивався крізь напругу, що стискала горло.
Василь Іванович, її батько, відірвався від розмови з Галиною й пильно глянув на доньку. Його обличчя, завжди суворе й непроникне, на мить здригнулося від занепокоєння. Він відсунув тарілку з картоплею й склав руки на столі. «Соню, це правда?» — його голос був різким, як удар батога, але в ньому відчувалася турбота. Софія опустила погляд, відчуваючи, як у грудях важчає камінь. Вона знала, що мама вже розповіла йому про Антона.
«Так, тату. Все, що мама сказала, правда», — відповіла вона, намагаючись стримати сльози. Її пальці нервово стискали край скатертини. Василь нахмурився, витер руки серветкою й відкинувся на спинку стільця. «Галина мені розповіла», — підтвердив він, його тон залишався холодним, але очі видавали стурбованість. Софія відчула, як її щоки палять від сорому й болю — говорити про це з батьком було важче, ніж вона думала.
Василь завжди був людиною дії, а не слів. Він не вмів обіймати чи втішати, але завжди брався розв’язувати проблеми. І цього разу він не здивував. «Хочеш, я поговорю з Антоном?» — спокійно запропонував він, ніби йшлося про дрібницю, а не про зруйноване життя доньки. Софія підняла очі, спалахнувши гнівом. «Тату, для чого? Що ти йому скажеш? Він мене зрадив, і ніякі розмови цього не виправлять!» — її голос зірвався, і вона відчула, як гаряча хвиля підступає до горла.
Тиша зависла над столом, важка й густа, як осінній туман. Василь дивився на неї, здивований таким спалахом. Він звик, що Софія слухняна й стримана, а тут вона кидала йому виклик. «Соню, я просто хочу допомогти», — сказав він, але в його тоні відчувалася розгубленість. Софія різко встала, стілець заскрипів по підлозі. «Я не хочу це обговорювати. Мені не потрібна твоя допомога в цьому», — кинула вона, стримуючи сльози, і швидко пішла до сходів.
«Софіє, стривай!» — гукнув Василь, підводячись, але вона не зупинилася. Він рушив за нею, але Галина схопила його за руку. «Дай їй час, Василю. Їй зараз не до розмов», — тихо сказала вона, дивлячись чоловікові в очі. Софія піднялася до своєї кімнати, зачинила двері й упала на ліжко. Її серце калатало, а думки гуділи, як рій бджіл. Унизу ледь чутно гомоніли батьки, але вона не хотіла їх слухати — усе, що їй було потрібно, це втекти від цього дня.