Лютневий вітер гудів над старим кладовищем у передмісті Києва, ганяючи сухе листя між похилими хрестами та скромними пам’ятниками. Андрій Коваленко йшов упевненим кроком, закутаний у теплий чорний плащ, із руками, захованими в кишенях. Його обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, хоча всередині клубочилися думки.
Як і щороку, він прийшов сюди, щоб виконати свій тихий ритуал — відвідати могилу своєї дружини Олени. Минуло п’ять років відтоді, як її не стало, і хоча зовнішня скорбота давно згасла, всередині Андрій залишався розбитим. Той день відібрав у нього не лише кохану людину, а й тепло їхнього дому на Подолі, радість спільних вечорів за чашкою чаю та той невидимий зв’язок, який тримав його на плаву.
Він зупинився перед скромною плитою з сірого граніту. Ім’я Олени було викарбуване чіткими літерами, поряд — дати її життя, що тепер здавалися такими далекими. Андрій мовчки вдивлявся в напис, відчуваючи, як холод пробирає крізь одяг.
Він не любив говорити про почуття вголос. «П’ять років уже,» — тихо промовив він, не чекаючи відповіді. Це було безглуздо, але щоразу, стоячи тут, йому здавалося, що Олена все ще чує його шепіт, ніби вітер доносить її подих із глибини землі.
Можливо, тому він так і не зміг відпустити її по-справжньому. Заплющивши очі, Андрій глибоко вдихнув, намагаючись відгородитися від порожнечі, що стискала груди. Але раптом його думки обірвав тихий шелест.
Андрій насупився й повернув голову. І тоді він побачив його.
На могилі Олени, закутаний у стару, пошарпану ковдру, лежав маленький хлопчик. Йому було не більше шести. Тоненьке тільце тремтіло від холоду, а в маленьких руках він стискав пожовклу фотографію.
Андрій завмер, не в змозі повірити своїм очам. Дитина спала. Спала прямо на могильній плиті його дружини.
— Що за диво? — пробурмотів він і обережно ступив ближче, його черевики хрустіли на мерзлому гравії. Підійшовши, він роздивився хлопчика: той був одягнений у тонку куртку, явно не по зимі.
Його волосся скуйовдилося від вітру, шкіра зблідла від морозу. — Гей, малий! — гукнув Андрій твердим, але не грубим голосом. Хлопчик не ворухнувся.
— Прокинься! — він легенько торкнувся його плеча. Дитина здригнулася, різко втягнула повітря й розплющила великі темні очі. Спершу хлопчик кліпав перелякано, а потім сфокусував погляд на Андрієві.
Якусь мить вони просто дивилися один на одного. Хлопчик ще міцніше стиснув фотографію й кинув швидкий погляд на плиту під собою. Його губи затремтіли, і він прошепотів: — Мамо!
Андрій відчув, як мороз пробіг по спині. — Що ти сказав? — перепитав він.
Хлопчик ковтнув і опустив очі. Його худенькі плечі поникли. — Пробач, мамо. Я не мав тут засинати, — тихо додав він.
Серце Андрія стиснулося. — Хто ти такий? — запитав він, але хлопчик мовчав, лише ще сильніше притиснув фотографію до грудей, ніби вона могла його врятувати.
Андрій насупився й простягнув руку, щоб узяти знімок. Хлопчик спробував чинити опір, але сил у нього не вистачило. Коли Андрій глянув на фото, його подих перехопило.
Це була Олена. Олена, усміхнена, обіймає цього малого. — Звідки це в тебе? — голос Андрія затремтів від недовіри.
Хлопчик зіщулився. — Вона мені дала, — прошепотів він.
Серце Андрія закалатало. — Це неможливо, — вирвалося в нього.
Малий підвів голову, і його сумні очі зустрілися з поглядом Андрія. — Можливо. Мама дала мені це перед тим, як піти.
Андрій відчув, як земля попливла з-під ніг. Олена ніколи не розповідала йому про цього хлопчика. Ніколи.
Хто він? І чому спить на її могилі, ніби вона справді була його матір’ю? Тиша між ними стала важкою, як зимовий туман. Андрій стискав фотографію Олени, але його розум відмовлявся приймати те, що відбувалося. Хлопчик дивився на нього з острахом, ніби чекав, що його проженуть.
Андрій відчув, як у грудях наростає роздратування, змішане з тривогою. Він знову глянув на Назара, що стояв перед ним, маленький і беззахисний, із тими великими очима, які здавалися занадто дорослими для його віку. Хлопчик тремтів від холоду, його щоки почервоніли від морозу, а губи потріскалися, ніби він давно не пив гарячого чаю. Андрій насупився.
— Скільки ти вже тут? — запитав він, стримуючи різкість у голосі.
— Не знаю, — прошепотів Назар, обіймаючи себе худенькими руками.
— А де твої батьки? — продовжував Андрій, але хлопчик лише мовчав, опустивши погляд.
Терпець у Андрія урвався, але замість того, щоб тиснути далі, він важко зітхнув. Стояти посеред кладовища й допитувати малого не мало сенсу. Треба було діяти.
— Ходи зі мною, — сказав він коротко.
Очі Назара розширилися від здивування. — Куди?
— Туди, де тепло, — відповів Андрій, не вдаючись у деталі.
Хлопчик повагався, його пальці міцніше стиснули фотографію. — Ти не забереш її в мене? — тихо запитав він, киваючи на знімок.
Андрій глянув на фото Олени й повернув його Назарові. Хлопчик схопив його обома руками, ніби це був його останній скарб. Андрій нахилився й легко підняв малого на руки — той виявився легким, як пір’їна, і це ще більше занепокоїло чоловіка. Не сказавши ні слова, він попрямував до виходу з кладовища.
Цього разу, покидавши могилу Олени, Андрій відчув щось нове. Він залишав позаду не лише її пам’ять, а й упевненість у тому, що знав її до кінця. І це лякало його більше, ніж він був готовий визнати.
Старий «Ланос» Андрія їхав засніженими вулицями Києва в повній тиші. Назар сидів на задньому сидінні, притиснувшись до вікна, і розглядав вогні міста широко розплющеними очима, ніби вперше бачив таке диво. Андрій, тримаючи кермо, кидав на нього короткі погляди через дзеркало заднього виду. Усе це здавалося якимось сном — незнайомий хлопчик із фотографією його дружини, дитячий будинок, про який він не мав гадки, таємниця, що розривала його уявлення про Олену.
Він глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе. Йому потрібні були відповіді.
— Як ти дістався до кладовища? — запитав він, порушуючи мовчанку.
Назар помовчав кілька секунд, а потім тихо відповів: — Йшов пішки.
Андрій кинув на нього недовірливий погляд у дзеркалі. — Звідки?
— Із притулку, — знизав плечима хлопчик.
Андрій міцніше стиснув кермо. — І як ти дізнався, де похована Олена?
Назар обхопив коліна руками, ніби намагаючись стати ще меншим. — Я одного разу пішов за нею, — прошепотів він.
Андрій відчув, як по спині пробіг холод. — Ти стежив за Оленою?
Хлопчик повільно кивнув. — Вона приходила до нас у притулок. Приносила цукерки, розповідала казки. Я хотів піти з нею, але вона казала, що не може мене забрати.
Щось усередині Андрія здригнулося. Він уявив Олену, як вона стоїть у тісній кімнаті притулку з сумкою солодощів, усміхається цьому хлопчикові. Чому вона не розповіла йому?
— Одного дня я побачив, як вона вийшла з притулку дуже сумна, — продовжував Назар, опустивши голову. — Я пішов за нею, щоб дізнатися, що сталося. Вона прийшла сюди, на кладовище. Довго стояла, плакала, говорила з кимось. А коли пішла, я підійшов і побачив її ім’я на плиті.
Андрій відчув, як шкіра вкрилася мурашками. Але ж Олена померла п’ять років тому. Як це могло бути? Він стиснув губи, намагаючись зібрати думки докупи.
— І відтоді я сюди ходжу, — закінчив Назар, ледь чутно.
У машині запала важка тиша. Андрій міцно стиснув щелепи, борючись із вихором думок. Якщо хлопчик не бреше, то Олена приходила на кладовище до когось іншого перед своєю смертю. До когось, хто був для неї настільки важливим, що вона плакала біля могили. І він не мав жодного уявлення, хто це міг бути.
Він не знав своєї дружини. Ця думка вдарила його, як ляпас. Андрій глибоко вдихнув і змінив тему.
— Я відвезу тебе туди, де ти зможеш відпочити, — сказав він, дивлячись на дорогу.
Назар глянув на нього обережно. — Куди?
— У готель, — коротко відповів Андрій.
Очі хлопчика розширилися. — Як у серіалах по телевізору?
Андрій відчув легкий укол незручності. — Просто в готель. Нічого особливого.
Назар не виглядав переконаним, але не заперечував. — А що потім? — тихо запитав він.
Андрій не відводив погляду від дороги. — Завтра я поїду в притулок. Дізнаюся, який зв’язок був між тобою й Оленою.
Назар стиснув губи й відвернувся до вікна. Андрій помітив, що хлопчик щось знає, але поки не готовий говорити. Він міцніше стиснув кермо. «Завтра я дізнаюся правду,» — подумав він, відчуваючи, як серце калатає від нетерпіння й страху.