Олена тягнулася додому з роботи в київському офісі, мов вичавлений лимон. День видався важким: нескінченні звіти, кава, що вже не рятувала, і втома, що гуділа в ногах. У їхній орендованій квартирі на Лівому березі її чекав чоловік Роман – він сидів за столом, заваленим барвистими рекламками новобудов. У руках тримав олівець, на папері креслив якісь каракулі – так захопився, що навіть не почув, як клацнув замок. «Оленко, ти тільки глянь, що я відкопав!» – гукнув він, раптово звівши очі й тицьнувши їй під ніс буклет із картинками висоток десь під Броварами.
«Це ж остання двокімнатна в новому ЖК під Броварами! Ціна – просто подарунок долі. Якщо зараз не вхопимо, то потім кусатимемо лікті», – його голос аж дзвенів від захвату. Олена застигла, спершу розгублено кліпаючи, а потім насупилась. «Остання? Ми ж домовлялися не гнатися за шиком, щоб не влізти в кредити по самі вуха. У нас ледь на початковий внесок вистачає, забув?» Роман відмахнувся, ніби вона сказала дурницю. «Та годі тобі про цю обережність! Ми заслуговуємо на щось краще, ніж тісна хрущовка десь на Дарниці».
«Так, іпотека трохи кусатиметься, але ми потерпимо. Ціни ж летять угору – це наш квиток у майбутнє!» – додав він, розправляючи плечі. Олена сіла навпроти, провела пальцем по глянцевій обкладинці. На фото красувалися стильні будинки: величезні вікна, зелені дворики, діти на гойдалках – усе, як у рекламі щасливого життя. «Може, й симпатично», – видихнула вона, потерши скроні. «Але ти сам казав, що нам поки не до таких витрат». Роман хитро всміхнувся. «Тут на сцену виходить моя мама. Вона готова підкинути грошенят на старт. Їй подобаються масштабні ідеї – колись вона вже вдало купила хату в селі й тепер вважає себе експертом».
Олена відчула, як у животі закрутився холодний клубок. Зі свекрухою, Марією Іванівною, вона мала нормальні стосунки, але та завжди хотіла бути головною й розставляти всіх по кутках. «І що вона попросить взамін?» – обережно поцікавилася Олена, стараючись не видати хвилювання. Роман знизав плечима й простягнув їй папери. «Та нічого такого. Просто просить записати квартиру на себе – так швидше провернемо угоду. У забудовника бюрократія шалена, а мама все владнає за два дні. Потім перепишемо на нас».
Олена кинула оком на документи – всюди лише ім’я свекрухи. «Зачекай, а де ми тут? Це ж має бути наше спільне, хіба ні?» – спробувала вона встряти. «Та не панікуй!» – Роман розплився в усмішці. «На двох оформити не встигнемо – акція згорить. Мама все владнає, вона ж своя». Олена закусила губу – тривога дряпала душу, але сваритися не хотілося.
Того вечора Марія Іванівна заявилася до них із каструлею голубців. Поки розігрівала вечерю, гуділа, як трактор: «Я в нерухомості собаку з’їла, Оленко. Роман усе правильно придумав – я підпишу, а ви потім мені спасибі скажете». Олена тихенько вставила: «А можна договір глянути? Хочу розібратися». Свекруха махнула рукою: «Та що там розбирати? Фірма солідна, строки чіткі, квартира – мрія. Чого ще треба?» Роман підхопив: «Олено, не парся, ми й так забагато тягнули». Вона ковтнула голубець, відчуваючи, як її голос тоне в їхній впевненості.