— Ну як, тобі подобаюсь я в ньому? — запитала Марта, натягнувши весільну сукню й закружлявши по всій кімнаті, ніби маленька дівчинка на святі першого дзвоника. Тканина легенько шелестіла, а її очі блищали від хвилювання.
— Ти будеш найгарнішою нареченою на всьому Подолі, — усміхнулась Олена, її найкраща подруга, поправляючи невидиму складку на сукні. Сьогодні, за тиждень до весілля Марти, дівчата вирішили влаштувати собі невеличкий дівич-вечір. Щоправда, гостей було лише двоє — сама Марта й Олена. Близьких подруг у нареченої не водилося, а кликати колег із роботи — то взагалі не її історія.
— Уявляєш, Оленко, та Галинка з бухгалтерії мало не гепнулась, коли дізналась, що ми з Назаром за тиждень одружуємося. Цілий день потім шепотілася з усіма, мабуть, плітки розпускала. Я ж не зобов’язана перед кимось звітувати про своє життя, правда? — Марта зупинилась і глянула на подругу, шукаючи підтримки.
— Та розслабся, Марто. Хто ти, а хто вони? Заздрять твоїй удачі, от і все, — спокійно відмахнулась Олена, а потім підвелася з дивана й підійшла ближче. — Люба моя, скоро ти станеш дружиною Назара — того, кого так сильно кохаєш. Пам’ятаєш, як ми, ще школярками, мріяли про красенів-чоловіків, про весілля, про те, як наші родини дружитимуть? І ось твоя мрія збувається! Бажаю тобі море щастя, цілу купу малечі й прошу — не забувай про мене, стару подругу, — додала вона з теплотою в голосі.
— Що ти верзеш, як я можу тебе забути? Ми ж із тобою з пелюшок разом! Скільки себе пам’ятаю — ти завжди поруч, — обурилась Марта, а потім, розчулившись від слів подруги, додала: — Дякую, що терпиш мої скиглення годинами. Ти в мене золото. І я вірю, що скоро й ти зустрінеш свого принца, от побачиш!
— Сумніваюся, — зітхнула Олена, весело пирхнувши. — Час іде, а з принцами в нас на районі напряг. Хіба що бомж який під мостом на Печерську запропонує руку й серце. Та годі про мене — сьогодні твій день!
Дівчата засиділись до півночі, згадуючи юність і будуючи плани на майбутнє. Тоді, ще наївні, вони вірили, що знайти гідного чоловіка — це як два пальці об асфальт. Та життя виявилось куди складнішим.
Після школи доля розкидала дівчат по різних стежках. Марта, втративши батьків одразу після випускного, занурилась у навчання з головою. Вона розуміла: тепер усе залежить тільки від неї. Зубрила ночами, штудіювала підручники й таки вступила до престижного київського вишу — того, що на Хрещатику, де диплом відкривав двері до солідної роботи. Її старанність вражала: вона могла просидіти над конспектами до світанку, попиваючи міцну каву з бабусиної чашки.