Церемонія почалася о 14:00. Офіційна причина затримки — “заходи безпеки”. Справжню знали лише одиниці.
Оксана стояла біля труни в чорній сукні. Демон сидів поруч, не відходячи ні на крок. Решта собак стояли почесною вартою вздовж стін.
Генерал Залужна передала Оксані складений прапор. — Ми знайдемо решту, — тихо сказала вона, дивлячись Оксані в очі. — Обіцяю.
Пролунав трикратний салют. “Пливе кача” розірвала тишу над лісом, і кожен звук бив прямо в серце.
Коли все закінчилося, Сава знайшов Оксану біля її старої “Ниви”, припаркованої за господарським блоком. — Ти їдеш?
— Бойко згадав про “генерала”. Про когось зверху. — Вона перевірила амуніцію Демона, який застрибнув на переднє сидіння. — Це мережа, Саво. Хтось координує зливи, хтось краде паливо, хтось продає життя хлопців.
— Залужна розбереться. Флешка у неї.
Оксана дістала з кишені маленький, затертий блокнот. — Флешка — це докази проти Бойка. А це — особисті нотатки Макса. Імена, які він боявся вносити в цифру. Схеми, які він розкрив. Він не встиг передати це в штаб.
Сава взяв блокнот. — Чому ти даєш це мені?
— Бо я не знаю, кому вірити в Києві. А тобі я вірю. Сховай це. І коли прийде час… використай.
Її телефон завібрував. Повідомлення. Вона глянула на екран, і її погляд став холодним. — Мені треба їхати.
— Куди?
— На полювання, — вона сіла за кермо. — Доглянь за собаками, Саво. Демон зі мною, а іншим потрібен “батя”.
Вона рушила з місця, залишивши Саву з блокнотом у руках і тривогою в серці.
Повідомлення на екрані Оксани було коротким: “Склад 7 на Промзоні. Ми знаємо про Гнатюка.” Вона впізнала код. Це був контакт із минулого життя. Хтось, хто теж шукав правду.
Повідомлення на екрані телефону Оксани світилося в темряві салону “Ниви” як тривожний маяк: “Промзона на Видубичах. Склад №7. Ми знаємо про Гнатюка.” Вона впізнала код відправника — набір цифр, що відповідав даті створення групи “Тінь”. Це був хтось зі “старої школи”. Хтось, хто знав коди, які не змінювалися роками.
Промзона на околиці Києва в цей час доби була мертвою зоною. Комендантська година вже почалася, вулиці були порожні й темні, лише поодинокі патрулі Нацгвардії на блокпостах. Оксана проїхала їх, показавши своє “посвідчення волонтера” — ще один шар її легенди, який дозволяв пересуватися містом уночі. Демон сидів на пасажирському сидінні, напружений, як струна. Він відчував настрій хазяйки і час від часу тихо гарчав на темряву за вікном.
— Тихше, — скомандувала вона, паркуючи машину в тіні іржавих морських контейнерів. — Працюємо.
Пес безшумно вислизнув з машини слідом за нею.
Склад №7 був величезним ангаром. Двері були прочинені, з щілини вибивалося тьмяне світло. Оксана дістала пістолет — “Glock 19”, який вона забрала зі схованки разом із сукнею, — і перевірила патрон у патроннику. Вона рухалася тактичним кроком, перевіряючи кути (“ріжучи кути”), як вчили в ГУР.
Усередині пахло мастилом, сирістю і тваринним страхом. Посеред величезного порожнього простору, під єдиною працюючою лампою, стояв стілець. На стільці сидів чоловік, прив’язаний будівельним скотчем. А над ним, спокійно перевіряючи свій телефон, стояв Сава.
Оксана опустила зброю, але не сховала її. — Ти швидко, — сказала вона, виходячи з тіні. — Я думала, ти залишився на базі з собаками.
— Я прочитав першу сторінку блокнота, поки ти гріла машину, — незворушшю відповів Сава. — Там була адреса цього щура. Я вирішив, що тобі знадобиться прикриття. А я знаю коротшу дорогу через ліс, без блокпостів.
Він кивнув на полоненого. — Знайомся. Валерій Петренко. Позивний “Вінсент”. Цивільний підрядник, логіст. Офіційно займається закупівлею запчастин для дронів. Неофіційно — “гаманець” генерала Гнатюка.
Чоловік на стільці був мокрий від поту, його дорогий костюм був пом’ятий, а під оком наливався свіжий, “виховний” синець. — Я нічого не знаю! — заверещав він, побачивши зброю в руках Оксани і оскал Демона. — Я просто посередник! Я вожу папери!
— Ти возиш смерті, Валеро, — Оксана підійшла впритул. — Розкажи мені про схему “Ошийник”.
Назва змусила Валерія здригнутися. Це була кодова назва операції, про яку Максим згадував у своїх зашифрованих нотатках.
— Я… я не можу… Вони вб’ють мене… Гнатюк не пробачає…
Сава нахилився до нього, і його голос був лагідним, як у доброго дідуся, що робило ситуацію ще моторошнішою. — Валєра, подивись на цю жінку. Вона — вдова офіцера, якого ви замовили. Тобі треба боятися не “їх”. Тобі треба боятися її. Бо “вони” тебе просто вб’ють швидко, а вона… вона знає анатомію краще за хірурга.
Валерій ковтнув слину, дивлячись у холодні, порожні очі Оксани. Він зрозумів: це кінець.
— Це… це стара мережа, — почав він, затинаючись. — Ще з часів Януковича. Вони сиділи тихо, чекали. А коли почалася повномасштабка, вони активізувалися. Інформація — це найдорожчий товар. Позиції ППО, маршрути західної техніки, графіки ротацій спецназу.
— І хто купує? — спитала Оксана.
— Посередники. Гроші йдуть через крипту, через міксери, кінців не знайти. Але кінцевий бенефіціар — ФСБ.
— А Максим?
— Ваш чоловік… він почав копати під поставки в його сектор. Він помітив, що ворог знає про їхні виходи занадто точно. Артилерія працювала по ваших групах ще до того, як вони виходили на позиції. Він вийшов на мого кур’єра. — Валерій заплющив очі. — Гнатюк дав команду на зачистку. Сказав, що “Вовк” став скаженим і його треба приспати.
Оксана відчула, як світ навколо звузився до однієї точки. Гнатюк. Генерал-майор Віктор Гнатюк. Начальник департаменту тилового забезпечення. Людина, яка виступала по телевізору і розповідала про патріотизм.
— Де він?
— Завтра ввечері у них сходка. В заміському клубі “Лісовий Двір” під Києвом. Будуть вирішувати, що робити після арешту Бойка. Вони панікують.
— Охорона?
— Як у президента. Нацгвардія на периметрі, приватна охорона всередині. Ви туди не зайдете.
Оксана перезирнулася з Савою. — Це ми ще побачимо.
Раптом телефон Валерія, який лежав на столі, засвітився. Вхідний дзвінок. “Невідомий номер”.
— Відповідай, — наказала Оксана, вмикаючи гучний зв’язок і приставляючи дуло до коліна полоненого. — Одне зайве слово — і ти інвалід.
Сава підніс телефон до вуха Валерія. — Алло? — голос логіста зірвався на півтон.
— Вінсент, — жіночий голос на тому кінці був змінений цифровим модулятором. — У тебе гості. Я бачу їх по камерах внутрішнього спостереження складу. Передай слухавку Марі.
Оксана миттєво підвела погляд на камери під стелею ангара. — Хто це? — гукнула вона в телефон.
— Друг, — відповів голос. — Мене звуть Калина. Я аналітик кібербезпеки. Я вела Максима останні пів року. Це я надіслала тобі адресу складу.
— Ти з “Контори”? — спитав Сава.
— Я з тих, хто хоче почистити “Контору” від щурів. Слухайте уважно. Гнатюк знає, що Бойко заарештований. Він запустив протокол зачистки. Валерій — наступний у списку як слабка ланка. Через три хвилини на склад приїде група ліквідації. У вас немає часу на допити.
— Чому я маю тобі вірити? — спитала Оксана.
— Тому що я скинула тобі координати безпечного будинку на “Signal”. Там є все, що тобі треба для завтрашнього вечора. Зброя, плани “Лісового Двору”, список гостей. І… відеозапис, який Максим не встиг передати.
Зв’язок обірвався.
— Треба валити, — Сава одним рухом розрізав скотч на ногах Валерія, ривком піднімаючи його. — Ти йдеш з нами. Як живий щит і свідок. Спробуєш втекти — Демон тебе наздожене.
Вони вибігли через задні двері ангара саме в той момент, коли до головного входу з вереском гальм підлетів чорний мікроавтобус “Volkswagen” без номерів. Звідти висипали люди в тактичному спорядженні без шевронів.
— В машину! — крикнула Оксана.
Демон загарчав, шерсть на його загривку стала дибки, але Оксана свиснула, і пес миттєво застрибнув на заднє сидіння. Сава запхав туди ж Валерія, буквально закинувши його всередину. “Нива” зірвалася з місця, пробиваючи хлипкі ворота заднього двору, якраз коли перші кулі зацокотіли по металу обшивки складу.
Погоні не було. “Група зачистки” не хотіла влаштовувати голлівудські гонки в Києві під час комендантської години. Вони воліли працювати тихо.
Дорога до безпечного будинку зайняла годину лісовими стежками. Це була стара дача в садовому товаристві, яка виглядала покинутою. Але всередині було тепло, працював генератор і термінал “Старлінк”.
За столом, заваленим ноутбуками та моніторами, сиділа молода жінка в окулярах і худі з принтом “Не чіпай мене, я вчу Python”. Вона виглядала не як шпигунка, а як типова айтішниця, що не спала три доби.
— Калина? — спитала Оксана, заходячи всередину.
— Можна просто Іра, — дівчина зняла окуляри і потерла червоні очі. — Я чекала на вас. Макс багато про тебе розповідав, Маро. Він казав, що якщо з ним щось станеться, ти закінчиш справу.
— Покажи мені відео, — сказала Оксана, ігноруючи люб’язності.
Іра розвернула ноутбук. — Це запис з прихованої камери Максима. За два дні до загибелі. Він зустрічався з інформатором у “сірій зоні”.
На екрані з’явилося зернисте нічне зображення. Голос Максима за кадром: “Підтверди джерело наказу.” Голос співрозмовника (обличчя приховане балаклавою): “Наказ ішов напряму від Гнатюка. Він сказав, що група “Тінь” заважає бізнесу. Вони продають координати HIMARS-ів, Макс. Вони здають позиції наших артобо дивізіонів росіянам. Ціна питання — мільйони в біткоїнах.”
Відео обірвалося.
— Цього мало для суду, — похмуро сказав Сава. — Голос можна підробити діпфейком, обличчя не видно. Будь-який адвокат розвалить це.
— Тому нам треба взяти Гнатюка на гарячому, — сказала Іра. — Завтра в “Лісовому Дворі”. Він буде там із покупцями. У мене є план, як туди потрапити під виглядом обслуговуючого персоналу кейтерингу. Але вийти звідти…
Оксана подивилася на карту заміського комплексу, розкладену на столі. Її палець провів лінію маршруту через лісосмугу. — Ми не просто вийдемо. Ми виведемо Гнатюка. І він заспіває гімн України перед камерами, перш ніж сяде довічно.
Вона повернулася до Демона, який сидів біля дверей, контролюючи вхід. Його вуха смикнулися на звук її голосу. — Ти готовий попрацювати, хлопчику? Як в старі часи?
Пес гавкнув — коротко, глухо. Він був готовий розірвати будь-кого, хто стане на шляху його господині.
Ранок видався сірим і вологим, типовим для пізньої київської осені. На старій дачі кипіла робота. Іра (“Калина”) перетворила хисткий кухонний стіл на оперативний центр кібервійни. На трьох моніторах миготіли детальні схеми заміського комплексу “Лісовий Двір”, графіки зміни патрулів та списки запрошених гостей.
— Це не просто ресторан, — коментувала Іра, швидко набираючи код. — Це бункер класу “люкс”. Периметр під відеонаглядом, тепловізори в лісосмузі, на вході рамки. Охорона — колишні силовики з “Беркуту”, перефарбовані у приватну фірму “Центуріон”. Хлопці серйозні, биті життям, стріляють без попередження.
Оксана перевіряла спорядження. Вона змінила жалобну сукню вдови на “робочий одяг”: темні тактичні штани 5.11, зручні черевики, термобілизна. Поверх цього вона натягувала уніформу офіціантки — білу накрохмалену сорочку та чорний фартух із логотипом кейтерингової компанії.
— Легенда проста, але надійна, — продовжувала Іра. — Компанія “Смак-Еліт” обслуговує цей закритий бенкет. Я зламала їхню базу кадрів пів години тому і внесла твої дані замість однієї дівчини, яка “раптово захворіла” (я їй просто скасувала виклик таксі і заблокувала будильник на телефоні). Ти — Оксана, офіціантка на заміну. Твоє завдання — потрапити до VIP-зали, де сидітиме Гнатюк, і встановити “маячок”.
Іра простягнула їй крихітний пристрій, схожий на звичайний ґудзик від сорочки. — Це мікрофон і камера. Транслює напряму на мій хмарний сервер через Starlink. Нам потрібен запис розмови, де Гнатюк підтверджує продаж координат. Як тільки ми це отримаємо — автоматичний сигнал піде в СБУ, ДБР і, для страховки, кільком знайомим журналістам із “Української правди”.
— А відхід? — спитав Сава, змащуючи затвор свого старого АКСУ, який він дістав зі схованки в “Ниві”.
— Це найскладніше. Коли почнеться двіж, вони заблокують виходи магнітними замками. Тому… — Оксана подивилася на Демона, який уважно спостерігав за зборами, відчуваючи запах адреналіну від людей. — Тому ми не будемо чекати, поки вони відкриють двері. Ми вийдемо гучно.
Комплекс “Лісовий Двір” розташовувався в елітному закутку Конча-Заспи, відгороджений від світу чотириметровим парканом і сосновим лісом. На парковці вже вишикувався парад марнославства: броньовані “Гелендвагени”, останні моделі “Ленд Крузерів” та седани представительського класу. Війна була десь далеко, в новинах, а тут пахло дорогими парфумами, кубинськими сигарами і великими, кривавими грошима.
Оксана пройшла службовий вхід без проблем. Охоронець ліниво перевірив її підроблений бейджик, просканував сумку (в якій не було нічого забороненого, крім косметики) і махнув рукою. Він навіть не подивився їй в очі. Для таких людей обслуга — це прозорі тіні. Знову невидимка.
Всередині все сяяло. Кришталеві люстри, мармурова підлога, живий джаз. У головному залі зібралося чоловік тридцять — “еліта” тіньового світу. Оксана впізнала кількох нардепів, відомого “волонтера”, який їздив на “Порше”, і, звісно, його.
Генерал-майор Віктор Гнатюк сидів у окремій ніші за столом, накритим білою скатертиною. Він був у цивільному — ідеально пошитий костюм, який коштував як джип для ЗСУ. Він сміявся, тримаючи келих віскі 18-річної витримки, і щось жваво розповідав чоловікові азійської зовнішності.
Оксана взяла тацю з канапе і впевнено рушила до їхнього столу. Серце билося рівно, 60 ударів на хвилину. Бойовий транс.
У мікронавушнику, схованому під густим волоссям, почувся голос Іри: “Я в системі. Бачу тебе по камерах залу. Сава і Демон на позиції?”
“Плюс,” — ледь чутно видихнула Оксана.
Сава і Демон залягли в лісі, за двісті метрів від периметра, в “зеленці”. Вони чекали сигналу.
Оксана підійшла до столу Гнатюка. — Бажаєте закуски, панове?
Генерал навіть не повернув голови, недбало махнувши рукою. — …так от, містере Лі, мої партнери гарантують точність до трьох метрів. Це свіжі дані супутникової розвідки. Ми отримуємо їх о 8:00, а о 8:15 координати складів паливно-мастильних матеріалів на Одещині будуть у вас.
Оксана повільно розставляла тарілки, непомітно прикріпивши “ґудзик” під стільницю за допомогою клейкої основи.
Чоловік, якого назвали Лі, кивнув. — Наші клієнти зацікавлені в гарантіях. Минулого разу була затримка.
— Тарифи зросли, — Гнатюк посміхнувся хижою, самовдоволеною посмішкою. — Ризики, знаєте. Один мій… колишній підлеглий… трохи почав гавкати не в той бік. Довелося провести санітарну зачистку. Це коштує грошей.
Оксана завмерла на долю секунди. “Санітарна зачистка”. Він говорив про вбивство її чоловіка, як про дезінфекцію приміщення.
— Добре, — сказав Лі. — Переказ піде на той самий криптогаманець. Чекаємо на підтвердження транзакції.
У навушнику голос Іри звучав переможно: “Є! Ми маємо це! Чітке зізнання і фіксація угоди. Відправляю пакети даних. Справжня “Альфа” СБУ вже виїхала з бази, але їм їхати хвилин сорок по заторах.”
Сорок хвилин. Забагато. Гнатюк піде. Він вислизне, як завжди, відкупиться, втече за кордон.
Оксана зрозуміла, що план змінюється. Вона не може дозволити йому піти. Не сьогодні.
Вона випросталася, тримаючи порожню тацю. — Ще щось, пане генерале? Може, кави? Чи одразу кайданки?
Гнатюк завмер з келихом біля рота. Він повільно підняв голову і вперше уважно подивився на офіціантку. Спочатку в його очах було здивування від нахабства обслуги, потім — сумнів, і нарешті — шок впізнавання. Він бачив її фото в особовій справі Максима. Він знав це обличчя.
— Ти… — він почав підводитися, його рука інстинктивно потягнулася до внутрішньої кишені піджака.
— Сидіти! — гаркнула Оксана голосом, яким зупиняють атаку. У її руці матеріалізувався “Glock”, який вона вихопила з прихованої кобури під фартухом.
Зала завмерла. Музика обірвалася. Охоронці біля входу зреагували професійно, вихоплюючи зброю.
— Зброю на підлогу! — закричав начальник зміни охорони. — Стріляю на ураження!
Оксана одним ривком схопила Гнатюка за лацкани і розвернула його, прикриваючись ним як живим щитом. Холодне дуло пістолета вперлося йому в скроню. — Один рух — і мізки генерала будуть на вашому паркеті! Всім назад!
— Не стріляти! — верещав Гнатюк, втрачаючи всю свою поважність. — Вона скажена! Вона мене вб’є!
— Сава, давай! — крикнула Оксана в мікрофон.
Секунда тиші. А потім величезне панорамне вікно, що виходило на ліс, вибухнуло фонтаном уламків.
Всередину влетіла чорна тінь. Демон.
Пес не гавкав. Він працював. Перший охоронець, що стояв найближче до вікна, був збитий з ніг ударом масивного тіла в груди. Демон навіть не зупинився на ньому — він миттєво переключився на другого, вчепившись у руку зі зброєю. Хрускіт кісток, крик, падіння пістолета.