На ранок після того, як Марина пішла, Роман сидів на краю їхнього ліжка King Size, втупившись у вм’ятину на матраці, де ще вчора спала його дружина. Роками він переконував себе, що їхній шлюб — це стабільний актив: функціональний, надійний, “нормальний”. Йому ніколи не спадало на думку запитати, чи вважає так вона.
Тепер, у дзвінкій тиші пентхауса, спогади, які він успішно топив у роботі, брехні та адреналіні від зустрічей з Каріною, почали спливати на поверхню.
Він згадав вечір наприкінці листопада. За вікнами вив вітер, шмагаючи дощем склопакети. Марина сиділа за обіднім столом, підібгавши ноги, її MacBook Air світився блідим світлом. Її руки тремтіли над клавіатурою. Коли він увійшов, принісши із собою запах чужих парфумів (тоді це була не Каріна, а хтось інший, ім’я він уже забув), вона не запитала, де він був. Вона просто підняла на нього втомлені очі й тихо сказала: — Рома, я більше не можу тягнути це сама. Мені страшно.
Він тоді відмахнувся, кинувши щось на кшталт: “Не починай драми, я теж втомлююсь”.
Був ще один вечір. Вона намагалася показати йому відео з УЗД на телефоні — перше чіткі серцебиття їхньої дитини. Вона посміхалася так невпевнено, простягаючи йому екран: — Я думала, тобі буде цікаво глянути…
Він дивився рівно дві секунди. Потім його телефон завібрував повідомленням від Каріни (“Чекаю в Avalon через 20 хв”), і він відвернувся. — Вибач, терміновий форс-мажор на фірмі, — кинув він. Марина кивнула, ніби повірила. Але світло в її очах згасло.
Тепер ці тріщини, які він ігнорував, перетворилися на прірву. Кожна спроба поговорити, кожне тихе прохання, кожна її мовчазна капітуляція — все це було підготовкою до втечі.
Він провів рукою по волоссю, відчуваючи, як під шкірою закипає лють. — Вона б не пішла сама, — прошипів він у порожнечу. — Хтось їй промив мізки. Хтось її накрутив.
Він не міг прийняти правду: єдиною причиною був він сам.
Роман різко встав і почав міряти кроками кімнату. Його мозок, заточений на пошук ворогів у бізнесі, почав перебирати варіанти. Колеги? Знайомі? Сусіди по комплексу? Кому Марина могла довіритися? Вона була закритою, обережною.
І тут він завмер. Одне ім’я спливло у свідомості, непрохане й гостре. Олександр Громов.
Власник будівельного холдингу, конкурент, людина із занадто ідеальною репутацією. Громов, який на благодійному вечорі в “Мистецькому Арсеналі” пів року тому надто довго розглядав ескізи Марини (вона тоді допомагала з оформленням стенду). Громов, який зробив їй комплімент, від якого у Романа звело вилиці. — У вашої дружини рідкісний талант, Романе. Бережіть його, — сказав тоді Громов, дивлячись на неї так, як на Романа не дивився ніхто. З повагою.
Громов мав усе, що боявся втратити Роман: владу, гроші й, що найгірше, повагу суспільства.
— Ні, — прошепотів Роман, але сумнів уже пустив коріння. — Це маячня.
Але якщо Марина звернулася до нього? Якщо цей “святоша” вирішив зіграти в лицаря? Думка про те, що інший чоловік знає про проблеми в його сім’ї, знає його слабкі місця, викликала холодну лють. Якщо Громов вліз у його життя, це буде не просто зрада. Це буде війна.
І Роман навіть не здогадувався, що він уже почав програвати.
До обіду Роман перетворився на мисливця. Він перерив квартиру догори дриґом. Кожна шухляда, кожна полиця. Він шукав не стільки її речі, скільки докази змови. Він не очікував знайти її особистий щоденник — потертий шкіряний блокнот Moleskine, захований на верхній полиці гардеробної за стосом зимових ковдр.
Він вагався секунду, але цікавість перемогла провину (яку він, чесно кажучи, майже не відчував). Почерк на першій сторінці вдарив як ляпас.
“Я більше не впізнаю свого чоловіка”.
Він перегорнув сторінку. “Він не торкається мене. Він не дивиться на мене. Мені страшно приводити дитину в дім, де я почуваюся невидимкою”.
Повітря в кімнаті стало розрідженим. Він гарячково гортав далі. Дати, факти, спостереження. “Думаю, він бреше. Думаю, у нього хтось є. Вчора від нього пахло ‘Baccarat’, це не мої парфуми. Я плакала в душі, увімкнувши воду, щоб він не почув”.
Запис за записом, місяці тихого болю. Але один абзац був обведений червоною ручкою. Тричі. “Чому Каріна пише йому о другій ночі?”
Дата — два місяці тому. У Романа всередині все обірвалося. Вона знала. Вона бачила ім’я на екрані. Вона мовчала, але знала. А кількома сторінками далі був запис, який змусив його руки стиснути блокнот до побілілих кісточок.
“Спробувала подзвонити Олександру Громову по допомогу. Він не взяв слухавку, але секретар сказала, що він передзвонить”.
Роман завмер. Громов. Знову він. Думка про те, що Марина дзвонила іншому чоловікові, жалілася на нього, просила захисту, викликала в ньому пекучу, кислотну ревнощі. Це був удар по його власності.
Він із силою закрив щоденник і жбурнув його на ліжко. Якщо Громов вирішив використати Марину проти нього, це кінець. Для Громова.
Роман схопив ключі від машини й вилетів із квартири. Йому потрібні були відповіді. Негайно. Єдине місце, куди Марина могла повернутися, — це її стара дизайн-студія на Воздвиженці, де вона колись працювала.
Він спускався в ліфті, коли телефон у кишені завібрував. Повідомлення з невідомого номера.
“Припини її шукати”.
Жодного імені. Жодного підпису. Тільки три слова українською. Він дивився на екран, і дихання перехопило. Хтось знав, що він робить просто зараз. Хтось стежив за ним. Це не жарт. Це попередження.
Роман увірвався в лобі дизайн-студії на Воздвиженці так різко, що скляні двері ледь не вдарилися об стіну. Він очікував побачити Марину за її столом, схилену над кресленнями, у навушниках, відгороджену від світу. Замість цього на нього перелякано подивилася молоденька адміністраторка.
— Де Марина? — гаркнув він. Увічливість залишилася десь на рівні паркінгу. Дівчина закліпала очима. — Пане Валевський? Вона… вона звільнилася три дні тому. У Романа звело щелепи. — Це неможливо. Вона б мені сказала. — Вона написала заяву, — пролепетала адміністраторка. — Сказала, що їй потрібен спокій і що вона переїжджає за місто за станом здоров’я.
“За станом здоров’я”. Ця фраза різонула його. Марина на п’ятому місяці, і вона поїхала сама, без підтримки. Паніка на мить спалахнула в грудях, але він швидко погасив її гнівом. — Куди вона поїхала? Адреса? — Я не знаю, чесно. Вона не залишила контактів.
Він бачив, що дівчина не бреше. Марина вміла бути непомітною. Тихо прийшла, тихо пішла. Роман розвернувся і вийшов на вулицю. Воздвиженка, з її кольоровими пряниковими будиночками, виглядала як знущання. Шум міста — клаксони на Глибочицькій, розмови перехожих — здавався надто гучним.
Вона звільнилася до того, як втекла. Вона готувала плацдарм. Він згадав порожню шафу. Зниклі вітаміни. Це не імпульс. Це стратегія.
І тут його думки знову повернулися до СМС. “Припини її шукати”.
Він озирнувся. Людей було небагато, але параноя вже вчепилася в нього кігтями. Чорний джип припаркований навпроти — хто там? Чоловік у кав’ярні з телефоном — кого він знімає? Київ — величезне місто, але зараз воно здавалося пасткою.
Телефон знову завібрував. Ще одне повідомлення з того ж номера.
“Ти робиш їй тільки гірше. Відійди”.
Роман завмер посеред тротуару. Шкірою поповзли мурашки. Це не просто “доброзичливець”. Це хтось, хто бачить його просто зараз. Він швидко набрав: “Хто ти такий?”
Три крапки з’явилися на екрані. Зникли. З’явилися знову. І зникли. Відповіді не було. Але мовчання було промовистішим за слова. Це не був випадковий свідок. Це була сила. Хтось могутній і ресурсний взяв Марину під своє крило.
І найстрашніше розуміння вдарило Романа під дих: у цій грі він більше не мисливець. Він — мішень.