Ближче до вечора кожен крок Романа ставав важчим. Його костюм Brioni, який зазвичай був бронею впевненості та влади, тепер здавався гамівною сорочкою. Він душив.
Він повернувся у квартиру на Липках, ірраціонально сподіваючись, що Марина буде там. Що вона сидітиме на дивані, підібгавши ноги під теплий плед, і чекатиме розмови, як вона робила це сотні разів. Але надія померла тієї миті, коли він штовхнув важкі вхідні двері.
Тиша. Знову. Занадто гучна. Занадто прозора.
Він грюкнув дверима так, що відлуння прокотилося довгим коридором. Груди стисло, коли він увійшов у вітальню. Штори були наполовину засмикнуті, вечірнє сонце різало кімнату довгими, різкими смугами пилу.
У повітрі ледь помітно пахло її лосьйоном — ваніль і сандал. Тонкий, ледь вловимий слід її існування. І цей запах раптом зламав щось усередині нього. Він не повинен був сумувати за нею. Він не повинен був відчувати це пекуче порожнє місце в грудях. Але зараз кожен вдих дряпав ребра зсередини.
Роман запустив руку у волосся і впав на шкіряний диван, впершись ліктями в коліна. Він намагався стримати тиск за очима. Марина ніколи не підвищувала голос, ніколи не влаштовувала скандалів, ніколи не звинувачувала його в тому, про що здогадувалася. Вона ковтала свій біль, поки він не став частиною її тихої рутини.
А він сприйняв цю тишу за вірність. Він сприйняв це як дозвіл.
Тремтіння пробігло його тілом. — Де ти? — пробурмотів він у порожню кімнату. — Марино, де ти, чорт забирай?
Його телефон на столі завібрував, розрізаючи тишу. На частку секунди він благав усіх богів, щоб це була вона. Але екран висвітив ім’я, від якого його тепер нудило. Каріна.
“Передзвони мені. Терміново. У нас проблеми”.
Він дивився на екран, відчуваючи, як огида скручується в шлунку. Остання людина, яку він хотів чути. Саме лише її ім’я тепер виглядало як брудна пляма. Він скинув дзвінок.
Через три секунди вона набрала знову. Він дав телефону продзвеніти. На п’ятий раз він таки відповів, просто щоб змусити її заткнутися. — Що?
Її голос увірвався в динамік, істеричний і різкий, без звичних награних ноток. — Рома, на фірмі щось відбувається. Люди шепочуться. Кажуть, хтось злив інфу про твої “проводки”.
Його кров миттєво охолола. — Які проводки? — Офшори, Рома! Кіпрські рахунки, перекидання готівки. Хтось надіслав копії твоїх виписок раді директорів і партнерам.
Його дихання перехопило. Про його тіньові схеми знали лише двоє. Він. І той, хто погрожував йому вранці? Нова хвиля жаху накотилася на нього. Чи могла Марина стояти за цим? Ні, вона навіть не знала, як виглядає балансовий звіт. Тоді хто?
— Рома, — прошепотіла Каріна, і в її голосі вперше прозвучав непідробний страх. — Хтось копає під тебе. І копає глибоко.
Він кинув слухавку, не дослухавши. Руки тремтіли, коли він клав телефон на стіл. Квартира раптом стала меншою, темнішою, задушливою. Хтось не просто захищав Марину. Хтось методично розбирав його життя на шматки. І вперше за багато років Роман Валевський не мав жодного уявлення, як це зупинити.
Марина сиділа на пасажирському сидінні чорного Range Rover, стискаючи в долонях теплий паперовий стаканчик із логотипом Idealist. Вона дивилася у вікно на вечірній Київ, що пропливав повз. Вулиці, якими вона ще вчора ходила на роботу, тепер здавалися декораціями з іншого життя.
Її дихання було поверхневим, але рівним. Вона була в безпеці. Вперше за довгі місяці вона відчувала крихке, але справжнє почуття безпеки.
— Пий, — м’яко сказав чоловік за кермом. Його голос був спокійним, низьким, впевненим. Вона кивнула і зробила ковток трав’яного чаю.
Олександр Громов спостерігав за нею бічним зором — обережно, не нав’язливо. Він тримав кермо розслаблено, впевнено маневруючи у вечірньому трафіку на бульварі Лесі Українки. Він віз її не як втікачку, а як коштовність, яку нарешті вдалося врятувати з пожежі.
— Тобі боляче? — запитав він, кинувши швидкий погляд на її живіт. Турбота в його голосі була справжньою. Вона похитала головою. — Просто… занадто багато всього. Олександр повільно видихнув. — Ти все зробила правильно, Марино.
Її горло стислося. — Відчувається зовсім не так. — Ти пішла від чоловіка, який тебе руйнував. І твою дитину. — Його щелепи напружилися. Не від злості на неї, а від люті на того, хто довів її до цього стану.
Марина опустила погляд на свої руки. — Я не хочу проблем, Олександре. Я просто хотіла зникнути. Він видав тихий, іронічний смішок. — Тоді ти звернулася не до тієї людини. — Якщо ти не… — Вона злякано підвела очі.
Олександр Громов не був просто бізнесменом. Він був гравцем вищої ліги. Людиною зі зв’язками всюди — від кабінетів на Банковій до приватних охоронних структур. Якщо комусь потрібно було когось знайти, захистити або стерти з лиця землі, Громов міг це організувати одним дзвінком. Але він вирішив захистити її. І Роман це знав.
Марина не знала про СМС. Вона не знала, що Громов відстежував кожен крок Романа весь ранок. Вона не знала, що він перехопив розмову в офісі інвестфонду, яка розкрила глибину фінансових злочинів її чоловіка. Але Олександр знав. І Олександр діяв.
Він зупинив машину біля старовинного будинку на Рейтарській — “тихий центр”, царський будинок, прихований за каштанами. Місце, про яке Роман ніколи б не подумав. Це була приватна власність, оформлена на офшорну компанію, ніяк не пов’язану з ім’ям Громова.
— Ходімо, — сказав він тихо. — Тут ти зможеш відпочити.
Марина завагалася. — Чому ти мені допомагаєш?
Олександр не відповів одразу. Він обійшов машину, відчинив їй двері й подав руку. Його погляд був прямим, непрочитаним, але десь на дні очей світилася теплота. — Тому що хтось повинен був допомогти тобі вже давно.
Її подих перехопило. Він продовжив, голос став тихішим: — Тому що ти заслуговуєш на краще, ніж те життя, яке він тобі дав. Її серце тьохнуло. — І тому що, — додав він твердо, — Роман Валевський образив надто багато людей. Захист тебе — це тільки початок.
Серце Марини закалатало. Вона раптом зрозуміла дещо лякаюче. Це була не просто втеча. Це був перший хід у великій війні. І Олександр Громов не збирався програвати.
Квартира, в яку він її привів, зовсім не була схожа на схованку. Жодних металевих дверей чи холодних стін. Це був простір, наповнений життям: високі стелі з ліпниною, дерев’яна підлога, що приємно скрипіла, стелажі з книгами до стелі. Пахло кедром і чистотою. Тут хотілося дихати.
— Це твоє. На стільки, на скільки тобі потрібно, — сказав Олександр, ставлячи її маленьку валізу біля входу. Марина кліпнула, розгублена. — Це… це занадто. Він заперечливо похитав головою. — Повір мені, ні.
Вона пройшла вглиб кімнати, інстинктивно поклавши руку на живіт. Дитина штовхнулася — маленьке нагадування про життя, яке вона так відчайдушно намагалася врятувати. На мить її очі наповнилися слізьми. Тижнями вона заморожувала свої емоції, щоб вижити поруч із байдужістю Романа. А тут, у цьому спокої, дамбу прорвало.
Олександр помітив. Він не підійшов, не порушив її кордонів. Він просто стояв поруч, створюючи відчуття опори. — Ти в безпеці, — промовив він. Марина зробила тремтячий вдих. — Я не знаю, що мені робити далі. — Тобі не треба знати це сьогодні, — відповів він. — Сьогодні ти просто відпочиваєш.
Вона опустилася на м’який бежевий диван, пальці торкнулися подушки з геометричним орнаментом. Вона впізнала цей візерунок — це був стиль, який вона любила. Олександр, мабуть, запам’ятав. Від цієї думки в грудях розлилося тепло, змішане з тривогою.
Телефон Олександра завібрував. Він відійшов до вікна, щоб відповісти. Голос став тихим, діловим. Марина не хотіла підслуховувати, але слова долітали крізь тишу кімнати.
— Так. Я бачив звіт. Він панікує. Ні. Він не знає, що це вона. — Пауза. — Це залишиться між нами.
Серце Марини завмерло. Коли Олександр повернувся, його обличчя було спокійним, але погляд — зосередженим. — Все гаразд? — тихо запитала вона. Він кивнув. — Все під контролем. Марина не повірила. — Олександре, що ти мені не кажеш?
Він завагався, зважуючи, скільки правди вона може зараз витримати. — Щодо Романа почалося розслідування, — сказав він нарешті. Вона ахнула. — Розслідування? За що? — Фінансові махінації. Офшори. Ухилення від податків. — Його тон був рівним, але вагомим. — Хтось надіслав раді директорів докази.
Марина насупила брови. — Хтось? Олександр уважно подивився їй у вічі. — Це була не ти. Але хтось дуже хоче тебе захистити.
Холод пробіг по її спині. — Хто б це зробив заради мене? — прошепотіла вона. Олександр витримав її погляд — твердий, контрольований, майже ніжний. — Хтось, хто спостерігав за ним дуже давно.
Її пульс прискорився. — І хтось, — додав він тихо, — хто не боїться його знищити.
Марина важко ковтнула. Вона раптом усвідомила: Олександр не просто допомагає їй сховатися. Він уже воює за неї. І Роман Валевський щойно ступив на поле битви, де йому не перемогти.