Олександр Громов провів наступні три години, міряючи кроками стерильно чистий коридор клініки. Час тут тягнувся в’язко, як смола. Його телефон у кишені вібрував від робочих повідомлень — ранок понеділка, наради, дзвінки від підрядників, — але він навіть не діставав його.
Він звик керувати хаосом. На будівельних майданчиках, у кабінетах чиновників, на жорстких перемовах він завжди був господарем ситуації. Але тут, під холодним світлом люмінесцентних ламп, він був безсилим. Він міг оплатити найкращу палату, міг привезти професорів з Відня, але він не міг забрати її біль собі.
Коли двері палати нарешті відчинилися і вийшов лікар, Олександр підвівся так різко, що пластиковий стілець за його спиною пронизливо скрипнув по підлозі.
— Вона стабільна, — одразу сказав лікар, втомлено знімаючи окуляри. — Нам вдалося зняти гіпертонус. Серцебиття плода відновилося. Це була гостра реакція на тривалий стрес, організм просто виснажений.
Олександр видихнув, відчуваючи, як залізний обруч, що стискав груди всю ніч, трохи послабшав. — З дитиною точно все добре? — На даний момент загроза передчасних пологів купірована. Але їй потрібен абсолютний спокій. Ліжковий режим. Будь-який, навіть найменший емоційний струс може спровокувати рецидив. Лікар подивився на Олександра оцінювально. — Ви можете зайти. Але ненадовго. Вона зараз дуже вразлива.
Коли Олександр зайшов у палату, світло було приглушене. Марина лежала під крапельницею, така неприродно маленька на тлі білих лікарняних простирадл. Її обличчя було кольору крейди, темне волосся розсипалося по подушці.
Вона розплющила очі, щойно почула його кроки. — Ти залишився… — її губи ледь ворушилися. — Звісно, я залишився. Я нікуди не піду. — Він підсунув стілець впритул до ліжка і сів, обережно накривши її холодну долоню своєю великою теплою рукою.
Марина судорожно ковтнула, в очах заблищали сльози. — Дитина…? — Він у порядку, — твердо сказав Олександр. — Ви обидва в порядку. Ми встигли.
Сльози покотилися по її щоках, одна за одною. Її плечі почали дрібно тремтіти. Олександр не відпустив її руку. Він стиснув її міцніше, передаючи свій спокій, як якір під час шторму.
— Ти мене налякала, — зізнався він тихо, і в його голосі прорізалася хрипота. — Ти мене до біса налякала, Марино. — Я не хотіла дзвонити Роману, — прошепотіла вона, і в цьому шепоті було стільки жаху, що Олександру захотілося щось розтрощити. — Я боялася… боялася, що він приїде. Що він кричатиме. Що використає це, аби забрати дитину.
Олександр нахилився ближче. Його погляд став важким, темним, але спрямованим на її захист. — Послухай мене. Він тебе не торкнеться. Він не наблизиться ні до тебе, ні до малого. Поки я дихаю — ніхто тебе більше не образить.
Марина дивилася на нього, і вперше за довгий час у її погляді не було самотності. — Олександре… Чому? Чому ти це робиш? Ти ж знаєш, хто він… Ти знаєш, що це війна. — Я знаю, хто він. І я знаю, хто ти, — відповів він просто. — Я тут не тому, що маю “борг честі”. Я тут, тому що хочу бути тут. З тобою.
Вона завмерла. А він продовжив, трохи змінивши тон на більш діловий, щоб заспокоїти її фактами: — До речі, Роман зараз навряд чи думає про суди за дитину. Звільнення стало публічним. Акції фонду впали на відкритті торгів. Каріна, наскільки мені відомо, вже спілкується зі слідчими, щоб отримати імунітет. Марина різко вдихнула. — Це кінець? Для нього? — Те, що він будував на брехні, розсипається, — кивнув Олександр. — А ти… ти не залишишся під уламками. Ти підеш далі.
Марина заплющила очі. Відчуття безпеки накрило її теплою хвилею. Вперше вона могла просто дихати.
Роман Валевський падав у прірву, але все ще намагався хапатися за повітря. Він провів ніч у порожній квартирі, де навіть елітний віскі не міг заглушити страх перед в’язницею. Але вранці йому зателефонувала колишня секретарка — єдина, хто ще мала сміливість набрати його номер. — Романе Вікторовичу, я не знаю, чи варто… але моя знайома в “Ісіді” сказала, що вночі привезли вашу дружину. Там… там щось серйозне.
Страх миттєво трансформувався в інстинкт власника. Дитина. Це все ще була його дитина. Його кров. Його останній важіль впливу. Марина могла втекти, могла ненавидіти його, але дитина належала йому по праву.
Він мчав Берестейським проспектом, ігноруючи камери автофіксації. Він виглядав жахливо: пом’ята сорочка, яку він не міняв відучора, червоні очі, триденна щетина. Він більше не був господарем життя. Він був збитим льотчиком, який намагається направити палаючий літак на таран.
Роман увірвався в хол клініки, ледь не збивши з ніг якусь відвідувачку. — Мені потрібна Марина Валевська! — гаркнув він дівчині на рецепції. — Вона тут!
Адміністраторка злякано відсахнулася. — Пане, заспокойтеся. Назвіть себе. — Я її чоловік! — Він ударив долонею по стійці так, що задзеленчали ручки в стаканчику. — Де вона? Яка палата? Негайно!
Дівчина швидко застукала по клавіатурі, її погляд став жорстким. — Пане Валевський… Вибачте, але у пацієнтки стоїть статус повної конфіденційності. Жодних відвідувачів. — Я не відвідувач, я батько! Ви не маєте права! Я зараз поліцію викличу!
До стійки вже поспішали двоє охоронців клініки. — Шановний, — почав один із них, перегороджуючи дорогу. — Прошу покинути приміщення. — Та пішли ви! — Роман спробував обійти їх, рвучись до ліфтів.
— Вона просила пустити лише одну людину.
Цей голос пролунав спокійно, але вдарив, як батіг. Роман різко розвернувся. У проході до палат стояв Олександр Громов. Він виглядав втомленим, без піджака, комір сорочки розстебнутий, але він стояв так міцно, ніби вріс у підлогу. Його погляд був холоднішим за рідкий азот.
— Ти… — прошипів Роман, і його обличчя перекосило від ненависті. — Ти що тут робиш? Де моя дружина? — Не твоя справа, — відповів Олександр. — Вона носить мою дитину! — закричав Роман. Кілька людей у холі обернулися, хтось дістав телефон. — Вона носить дитину, яку ти ледь не вбив, — голос Громова став тихим, але від того ще страшнішим. Він зробив крок назустріч. — Ти довів її до кровотечі. До реанімації. Ти.
Роман задихнувся. Слова застрягли в горлі. Він хотів крикнути, що це брехня, але погляд Громова прибив його до місця. — Ти не маєш права… — прохрипів Роман. — Я хочу її бачити. Я маю їй пояснити… — Пояснити що? — перебив Олександр. — Як ти спав зі своєю секретаркою, поки вона чекала тебе вдома? Чи як ти крав гроші, щоб купувати коханці браслети?
Обличчя Романа пішло червоними плямами. — Вона моя дружина… — це прозвучало вже не як вимога, а як жалюгідна спроба чіплятися за минуле.
Олександр подивився на нього з сумішшю жалю та огиди. — Вона більше не твоя дружина, Романе. Ти втратив це право тієї ночі, коли не прийшов додому. Забирайся.
Охоронці м’яко, але вже без церемоній взяли Романа під руки. Він обвів поглядом хол. Персонал дивився на нього не зі страхом, як колись підлеглі, а з гидливістю. Він був тут чужим. Зайвим. Непотрібним.
Роман не пручався, коли його виводили через скляні двері на вулицю. Обернувшись, він востаннє побачив силует Громова, який розвернувся і пішов назад, до палати. До Марини. І двері зачинилися.