Тієї ночі Марина намагалася заснути, але тіло їй не корилося. Щоразу, як вона заплющувала очі, у темряві виникало обличчя Романа — спотворене люттю, звинувачувальне. Вона чула його голос, який роками переконував її, що її почуття неважливі, що її страхи — це лише “жіночі істерики”.
Стрес останніх днів, який тримав її на адреналіні під час втечі, тепер, коли вона опинилася в безпеці, вдарив по ній відкатом.
Близько третьої ночі вона різко сіла на ліжку, хапаючи ротом повітря. Гострий, ріжучий спазм прошив низ живота, наче всередині щось обірвалося. Це було не схоже на звичайний тонус. Це було боляче. По-справжньому, до темних кіл перед очима.
Паніка холодною хвилею накрила її. — Тільки не зараз, — прошепотіла вона, згинаючись навпіл. — Будь ласка, маленький, тільки не зараз.
Вона спробувала дотягнутися до телефону на тумбочці, але руки тремтіли так сильно, що айфон вислизнув і з гуркотом впав на паркет. У нічній тиші старої квартири звук здався пострілом. Вона спробувала встати, спираючись на стіну, але черговий спазм змусив її скрикнути. Ноги стали ватними.
— Олександре… — прохрипіла вона. Голос був слабким, його поглинали високі стелі. Вона зібрала всю волю в кулак і поповзла до дверей. — Олександре! — закричала вона в коридор, і в цьому крику було все: страх, біль, благання.
Двері гостьової кімнати відчинилися миттєво. Громов вискочив у коридор — босий, у простих домашніх штанях, з розкуйовдженим волоссям. Він не виглядав як сонна людина. Він виглядав як вартовий, який почув тривогу.
Побачивши, як вона сповзає по стіні, тримаючись за живіт, він зблід. Він був біля неї за секунду. — Що? Що сталося? — його голос був низьким, хрипким від сну, але чітким. — Болить… Дуже болить… Я не можу…
Він не ставив дурних запитань. Він не шукав її документи. Він просто підхопив її на руки — легко, впевнено, притискаючи до грудей так, щоб їй було максимально зручно. — Тримайся за мене, — скомандував він, несучи її до виходу. — Не заплющуй очі. Дихай.
Поки ліфт спускався, вона вчепилася в його футболку, відчуваючи, як калатає його серце. — Не дай мені втратити його, — шепотіла вона крізь сльози. — Олександре, я не переживу… — Не втратиш, — відрізав він. Жорстко. Впевнено. — Я тобі обіцяю. Ми встигнемо.
Він посадив її в машину, відкинувши спинку сидіння, і Range Rover зірвався з місця, розрізаючи нічну тишу Рейтарської ревом двигуна. Київ був порожнім. Світлофори миготіли жовтим, і Олександр використовував це на повну. Він вів машину агресивно, на межі фолу, пролітаючи перехрестя, але його рука час від часу знаходила її долоню, стискаючи її, передаючи частину своєї сили.
— Ми вже на проспекті, — говорив він, не відриваючи погляду від дороги. — Ще п’ять хвилин. Тримайся, чуєш?
Марина дивилася на нього крізь пелену болю. Напружена щелепа, зосереджений погляд, побілілі кісточки пальців на кермі. Роман у такій ситуації вже дзвонив би своєму асистенту. Роман звинувачував би її, що вона не пила вітаміни. Роман думав би про те, як це вплине на його графік. Олександр просто рятував її.
Коли вони підлетіли до приймального відділення “ISIDA” на Вацлава Гавела, охорона вже підняла шлагбаум — Олександр встиг набрати клініку через гучний зв’язок дорогою. Лікарі чекали на вході з каталкою.
Олександр виніс її з машини, обережно поклав на каталку і біг поруч, тримаючи за руку, доки вони мчали стерильними коридорами. — Сильний стрес, больовий синдром, двадцятий тиждень, — карбував він інформацію черговому лікарю. — Зробіть усе. Все, що потрібно. Гроші не питання.
Біля дверей інтенсивної терапії їх роз’єднали. Медсестра м’яко, але твердо зупинила його. — Далі вам не можна. Чекайте тут.
Її руку забрали з його долоні. Двері зачинилися з тихим шипінням, відрізаючи його від неї. Олександр Громов завмер посеред порожнього коридору. Він важко дихав, на лобі виступив піт. Він стояв, дивлячись на зачинені двері, і відчував, як страх, справжній, тваринний страх, стискає горло.
Він керував корпораціями. Він вигравав війни з конкурентами. Але зараз, у цьому білому коридорі, він був просто чоловіком, який боявся втратити єдину жінку, яка мала значення.