— Пане, відійдіть! — один із кінологів, Сашко, зробив різкий крок уперед, виставляючи перед собою гумову палицю. — Це не цирк. Цей пес калічить людей.
Інший, Петро, стояв із наготовленим зашморгом на жердині, його руки помітно напружилися. — Тор — це списаний матеріал, брате. Навіть ми до нього не заходимо без щита. Це м’ясорубка, а не собака.
Оксана рішуче смикнула Максима за лікоть, намагаючись відтягнути його від небезпечної зони. — Максиме, послухай мене. Він відчуває твій адреналін, твій стан, можливо, навіть твій досвід. Але це не означає дружбу. Це означає, що він бачить у тобі загрозу або конкурента. Він реагує на інстинкти.
Максим не зрушив з місця. Його незрячі очі були сховані за темними окулярами, але обличчя стало жорстким, як камінь. — Це була не просто реакція. Він упізнав мене.
— Максиме! — в голосі Оксани прорізалися істеричні нотки. — Тор кидається на всіх. Це лотерея, в якій ти програєш життя. Ходімо до лабрадорів, прошу тебе.
Але Максим зробив крок уперед. Невеликий, обережний. Тільки щоб скоротити дистанцію до ґрат. Гавкіт затих. Коридор накрила тиша — вакуумна, напружена. Чутно було лише гудіння старої вентиляції та важке, хрипке дихання по той бік металу. Тор не гарчав. Він не бився об прути. Він стояв там і чекав.
Кінологи перезирнулися, опускаючи палиці. — Що він робить? — прошепотів Сашко. — Я гребу… Він ніколи так не зависав, — відповів Петро, витираючи піт з чола.
Оксана спробувала взяти ситуацію під контроль, хоча її голос тремтів. — Це просто збіг. Він втомився. Ходімо.
— А якщо той, хто мені потрібен — це він? — тихо запитав Максим, не повертаючи голови.
Оксана завмерла. — Максиме, Тор — це не варіант. Це списана зброя.
— Не для мене.
За ґратами почулося низьке, горлове вібрування. Не загроза. Радше запитання, яке йшло з самої глибини собачої грудної клітки. — Відчиніть вольєр, — сказав Максим тоном, яким колись віддавав накази перед штурмом. Спокійно, безапеляційно.
— Що?! Ні! — вигукнула Оксана. — Ви з глузду з’їхали? — Я беру повну відповідальність. Відчиняйте.
Кінологи завмерли в ступорі. Ніхто в здоровому глузді не просив зайти до Тора. Максим зрозумів: вони не відчинять. Він простягнув руку, намацуючи холодний метал ґрат, знайшов клямку. Вона була простою, звичайний засув, який, певно, заїдав.
— Стійте! Не чіпайте! — закричав Петро, кидаючись до нього. Але Максим різко, з силою рвонув засув вгору і штовхнув важкі двері коліном. Метал скреготнув.
Він ступив у темряву вольєра.
Тор напружився. Його силует у напівтемряві згрупувався, м’язи під чорною шерстю натягнулися, як сталеві троси. З пащі вирвався глибокий, загрозливий рик. Смерть була на відстані стрибка. — Назад! — гаркнув кінолог, замахуючись палицею через відчинені двері.
Максим підняв руку, долонею вперед. — Тихо. Всім стояти.
Він повільно опустився на одне коліно, підставляючи горло під удар, якщо пес вирішить напасти. — Тихше, воїне. Я не ворог. Я свій.
Тор завмер. Рик обірвався на півноті. Пес зробив крок. Ще один. Не для атаки. Він витягнув шию, ніздрі роздувалися, судомно вбираючи повітря. Максим відчував гаряче дихання звіра біля свого обличчя. Пес обнюхав простягнуту долоню, потім рукав. І раптом завмер біля грудей, там, де під розстебнутою курткою була стара, заношена фліска кольору олива.
Ця фліска пройшла з Максимом шпиталі та реабілітацію, але її тканина назавжди ввібрала специфічний коктейль запахів: збройове мастило, дим буржуйки, сирий окопний ґрунт і той особливий, різкий запах адреналіну, яким пахнуть люди на війні. Тор знав цей запах. Це був запах його загиблого провідника. Запах його зграї. Запах дому, який у нього забрали.
Величезний пес, який хвилину тому був готовий розірвати будь-кого, видав звук, схожий на людський схлип. Він ткнувся мокрим носом у груди Максима, жадібно вдихаючи аромат, і почав тремтіти.
— Ти теж там був, так? — прошепотів Максим, зариваючись пальцями в густу шерсть на загривку. — Я знаю, брате. Я знаю, як це болить, коли ти вижив, а вони — ні.
Тор заплющив очі і, вперше за рік, капітулював. Він поклав важку голову на плече незнайомця, притиснувся всім тілом і видихнув, відпускаючи напругу, яку тримав місяцями.
— Якого дідька тут відбувається?!
Грізний крик розірвав сакральну тишу моменту. У дверях блоку стояв полковник Лисенко, директор центру. Сивий, з червоним обличчям, він виглядав як людина, у якої ось-ось станеться інсульт. — Чому клітка відчинена?! Чому цивільний всередині?! Ви хочете прокурора на мою голову?!
Тор миттєво підняв голову з плеча Максима. Його тіло знову стало каменем. Він блискавично розвернувся, заступив Максима собою, вишкірив жовті ікла і видав утробний, страшний рик у бік директора. — Бачите?! — загорлав Лисенко, тицяючи пальцем. — Він некерований! Він готується до нападу! Негайно витягніть ідіота з клітки!
— Ні, — Максим повільно підвівся, не відпускаючи холки пса. — Він не нападає. Він захищає.
— Він вбивця! — відрізав полковник. — Група, транквілізатор! Прибрати собаку!
— Не смійте! — крикнув Максим, закриваючи пса собою.
Але кінологи, підкоряючись прямому наказу, вже рушили вперед із шприцеметами. Тор, відчуваючи загрозу для свого нового друга, зірвався в істерику. Він гавкав, кидався на ґрати, готовий битися проти всього світу.
— Максиме, виходь! — Оксана вчепилася в його куртку, тягнучи назад. — Будь ласка! Зараз почнеться пекло, вони вистрілять! Якщо ти не вийдеш, вони його “вимкнуть”!
Максим вагався. Тор тулився до його ніг, тремтячи від люті й страху бути знову покинутим. — Я повернуся, чуєш? — прошепотів Максим, нахилившись до вуха пса. — Я обіцяю, брате.
Він змусив себе вийти. Щойно двері клацнули, закриваючись на замок, Тор кинувся на ґрати. Він вив. Це був не гавкіт, це був крик відчаю, від якого в Оксани виступили сльози.
І саме в цей момент над головою заревла сирена. Різка, пронизлива. Пожежна тривога. Червоні лампи залили коридор тривожним світлом.