Відлуння Торового виття ще стояло у вухах, коли коридор наповнився новим звуком — пронизливим, свердлячим вереском пожежної сигналізації. Червоні аварійні лампи заблимали, перетворюючи стіни на пульсуючу криваву масу, але Максим цього не бачив. Він відчув інше. Запах. Це був не романтичний запах багаття. Це був їдкий, хімічний сморід горілої ізоляції, старого пластику і тліючої фарби.
Оксана з силою смикнула його за лікоть. — Максиме, біжимо! Це не навчальна!
З глибини задимленого коридору вибіг Сашко, кашляючи і прикриваючи обличчя коміром. — Щитова в корпусі “Б”! Проводка не витримала! Вогонь пішов по пластиковій обшивці! Всім на вулицю, негайно!
Хаос охопив центр. Люди бігли, грюкали двері, чулося багатоголосе виття переляканих собак. — А Тор? — крикнув Максим, впираючись ногами в підлогу, як віслюк. — Він у “Б”!
— Там уже дим стіною! — прокричав Лисенко, пробігаючи повз із вогнегасником у руках. — Автоматика заблокувала протипожежні двері! Ми туди не дійдемо без масок!
— Ви його там лишите?! — Максим рвонувся так, що Оксана ледь втрималася на ногах. — Максиме, ДСНС уже їде! Вони витягнуть! Ходімо, ти зараз втратиш свідомість від чаду!
Але Максим знав ціну часу. “ДСНС їде” — це п’ять, може десять хвилин. Для замкненого в клітці пса, що вдихає токсичний дим, це вирок. Він уявив Тора: одного, в темряві, яка наповнюється смертю. Знову покинутого своїми. Це вдарило по ньому сильніше, ніж спогади про контузію.
— Я не піду без нього! — прогарчав він. Він вирвав руку з хватки Оксани. — Максиме, стій! Ти ж не бачиш, куди бігти!
Але «Скіф» вже не слухав. Він розвернувся на 180 градусів. У його голові миттєво спливла 3D-мапа приміщення, яку він автоматично будував, поки йшов сюди. Десять кроків прямо, поворот наліво, потім довгий прохід уздовж вікон. Він побіг. Тростина стукала попереду, як кулеметна черга, перевіряючи шлях.
— Тор! — крикнув він у темряву, що ставала нестерпно гарячою. — Голос, брате! Дай голос!
Дим уже дер горло, наче хтось насипав туди битого скла. Очі пекло. З глибини, крізь тріск і гудіння полум’я, прорвався гавкіт. Не лютий, не агресивний — відчайдушний. Пес кликав свого.
Максим рухався на звук, як на радіомаяк. Жар ставав щільнішим. Він натягнув воріт фліски на ніс, намагаючись хоч трохи фільтрувати повітря. Ліва рука ковзала по стіні — кахель був теплим, майже гарячим. Ось воно. Поворот. Він спіткнувся об відро з водою, залишене прибиральницею, впав на коліно, здираючи шкіру, але миттєво підвівся.
— Я тут! — кричав він, перекрикуючи гул вогню. — Я йду!
Тор бився об двері вольєра. Він чув кроки. Він знав цей ритм навіть крізь хаос. Максим навпомацки дістався до решітки. Метал був розпеченим. Замок — масивний сталевий засув — заклинило. — Зараз, зараз… — шепотів Максим, заходячись кашлем.
Він обмотав долоню краєм рукава і вчепився в засув. Смикнув. Нічого. Метал розширився від температури. Тор скавучав і гриз прути з того боку, дряпаючи бетон кігтями до крові.
— Давай, навалися! — закричав Максим несамовито. — Бий, Тор! Бий!
І пес зрозумів. Він відступив назад і всією своєю масою, як таран, врізався в двері зсередини. Одночасно Максим, вклавши в цей рух увесь свій відчай і силу, рвонув засув угору. Метал піддався з гидким скреготом.
Двері розчахнулися. Тор вилетів назовні, збивши Максима з ніг своєю вагою. Ветеран впав на бетон, очікуючи удару, паніки, втечі звіра. Але відчув мокрий, шорсткий язик на своєму обличчі. Пес не тікав. Він перевіряв, чи живий той, хто прийшов за ним у пекло.
Десь зверху тріснула балка, посипалася штукатурка. Тор гавкнув — різко, коротко, наказово. Він схопив зубами рукав Максимової куртки і потягнув. — Веди! — прохрипів Максим, підводячись і хапаючись за холку пса. — Веди нас звідси!
І тут ролі змінилися. В одну секунду небезпечний психопат-вбивця зник. На його місці з’явився професіонал. Тор притиснувся боком до ноги Максима — щільно, жорстко, передаючи напрямок руху тілом. Вони рушили. Максим нічого не бачив, але він відчував Тора. Пес різко штовхнув його стегном управо — і за мить на те місце, де він стояв, зі стелі впав шматок палаючого кабель-каналу.
— Добрий пес… — шепотів Максим. — Працюємо.
Вони бігли крізь дим. Тор впевнено лавірував, притискаючи Максима до стіни, де диму було менше, і штовхаючи його вбік від перешкод. Це було не просто везіння. Це була ідеальна робота службового собаки в парі.
Свіже повітря вдарило в обличчя раптово. Тор буквально виштовхнув Максима через боковий евакуаційний вихід просто на газони подвір’я. Вони впали на траву — двоє, чорні від сажі, кашляючи і хапаючи ротом холодне осіннє повітря. Тор не відбіг. Він стояв над Максимом, широко розставивши лапи, і грізно гарчав у бік рятувальників, які бігли до них. Він все ще був на службі. Він охороняв свого.