Борис Гнатович усміхнувся — сумно, але з гордістю.
— Твій батько пишався б жінкою, якою ти стала.
У наступні дні я діяла з хірургічною точністю. Дотримуючись інструкцій адвоката, я уклала договір з авторитетною агенцією нерухомості “Prime Estate”. Я підписала документи, надаючи їм чіткі, обмежені повноваження — ніяких генеральних довіреностей, лише право адміністрування. Того ж дня їхні юристи розіслали всім орендарям офіційні листи та повідомлення у Viber.
Починаючи з січня, вся орендна плата мала надходити виключно на офіційний рахунок агенції (який був прив’язаний до мого). Нові договори будуть підписані протягом тижня. Хто не згоден — має місяць на виселення.
Також я викликала майстрів із безпеки. Поки в квартирі нікого не було, вони встановили мініатюрні камери в датчиках диму та за вентиляційними решітками: у вітальні, на кухні, в кабінеті й навіть на заскленому балконі. Усе писало звук і транслювалося в додаток на моєму телефоні.
Артем повернувся 6 січня, якраз на Святвечір. Я була вдома, коли він затягнув валізи в коридор, засмаглий і брехливо-щасливий.
— Привіт, кохана! Як ти? Як Новий рік? — він цьомкнув мене в щоку, ніби нічого не сталося. Ніби він не провів два тижні, граючи в сім’ю зі своєю вагітною коханкою та батьками, які планують мене пограбувати.
— Тихенько. Працювала багато, закрила пару важливих проєктів, — збрехала я, не кліпнувши оком.
— А ти… мала час глянути ті папери? Довіреність?
Ось воно. Питання на мільйон доларів. Я усміхнулася — широко й тепло.
— Ой, так! До речі, зай, тобі більше не треба про це хвилюватися. Я все вирішила.
Я спостерігала, як його вираз обличчя змінюється з очікування на розгубленість.
— В сенсі “вирішила”?
— Я найняла професійну керуючу компанію. Тепер вони займаються всіма квартирами. Тобі більше не треба паритися з орендарями, вибивати гроші, слідкувати за лічильниками, ремонтувати крани. Я подумала, тобі буде приємно. Ти ж зможеш повністю сфокусуватися на своєму трейдингу.
Тиша, що повисла в коридорі, була оглушливою. Артем кліпав очима, його мозок, здавалося, закоротило.
— Але… мені подобалося займатися квартирами. Навіщо платити комусь за те, що я можу робити сам?
Я тримала маску “дбайливої дружини”.
— Я знаю, любий, але ти завжди кажеш, що хочеш рости як трейдер, що тобі треба більше часу на аналіз ринку. Тепер він у тебе є! Хіба тобі не сподобався сюрприз?
Я бачила паніку в його очах. Він відкрив рота, закрив, знову відкрив, нагадуючи рибу, викинуту на берег Дніпра.
— Так, сподобався, — нарешті видавив він. — Просто… це якось несподівано.
— Ой, ти ж мене знаєш. Я люблю ефективні рішення. Я знала, що ти оціниш.
Він нічого не відповів, лише скривив губи в подобі посмішки, схопив телефон і практично вибіг з вітальні на балкон, бурмочучи щось про “терміновий дзвінок”.
Я почекала хвилину, дістала навушники й відкрила додаток із камерами. Увімкнула камеру на балконі.
Артем ходив туди-сюди, нервово затягуючись електронною сигаретою. Через секунду він набрав номер.
Навіть через динамік телефону я чула істеричний вереск на тому кінці дроту.
— Та тихо ти, тихо! — шипів Артем, озираючись через плече у вікно. — Я не знаю, що сталося! Вона найняла фірму. Ні, я нічого не можу зараз зробити. Ні, Кріс, у мене немає трьох тисяч доларів на оренду!
Він замовк, кривлячись від крику в слухавці.
— Крістіна, послухай. Грошовий потік перекрили. Мені треба час, щоб розібратися. Я щось придумаю.
Він скинув виклик, його лють була майже фізично відчутною. Я вимкнула трансляцію і посміхнулася. Його відчай був солодким на смак, але я ще не закінчила.
Того ж вечора за вечерею я буденно скинула бомбу.
— Ой, забула сказати. Шеф дзвонив. Мені треба терміново летіти в Сінгапур. Там запускають новий проєкт, треба особиста присутність на підписанні. Мене не буде весь тиждень.
— Коли ти летиш? — запитав Артем, намагаючись звучати байдуже, але його очі загорілися хижим вогником.
— Виліт о третій ночі. Таксі приїде десь об одинадцятій. Вибач, що так раптово, ти ж знаєш цю роботу.
— Та нічого, — відповів він надто швидко. — Я думав, побудемо разом, але робота є робота.
Після вечері я пішла в гардеробну, нібито пакувати валізи, і вирішила перевірити сейф. Я змінила код ще до його приїзду, але хотіла переконатися, що все на місці.
І тут мене накрило холодом.
Кілька прикрас зникли.
Перлові намиста моєї бабусі. Діамантові сережки, подарунок батька на 16-річчя. Браслет Cartier, який мама носила не знімаючи. Сапфіровий кулон.
Усе це зникло.
Моя кров закипіла. Їм було мало красти мої гроші; цей покидьок украв пам’ять про моїх батьків. Очевидно, він витягнув їх перед поїздкою, щоб, можливо, продати чи подарувати їй. Я згадала, як Крістіна на тій вечірці крутила на шиї щось блискуче…
Господи. Сапфіровий кулон. Вона носила мамину прикрасу.
Я зачинила сейф тремтячими руками. Зараз не час для істерики. Я додам це до рахунку, який я їм виставлю.
Я зібрала валізу, попрощалася з Артемом, поцілувавши його в щоку (це коштувало мені надлюдських зусиль).
Але перед виходом, просто щоб провернути ніж у рані, я непомітно стягнула ключі від його машини з тумбочки в коридорі, вкинула їх у свою сумку і вийшла.
Я не поїхала в Бориспіль. Я поїхала в готель “InterContinental” на Великій Житомирській. Зняла номер з видом на Михайлівський собор, піднялася нагору і нарешті видихнула.
Я була одна, в безпеці й повністю контролювала ситуацію.
Через годину після мого “відльоту” телефон задзвонив.
— Алісо, ти часом не бачила ключі від моєї машини?
Я зобразила щире здивування:
— Не знаю, любий. А навіщо тобі машина о першій ночі?
— Та так, просто… хотів переставити, там сніг чистять. Їх немає на тумбочці.
— Може, впали за комод? Пошукай добре. Вибач, я вже на реєстрації. Люблю тебе, па-па!
Я скинула виклик і одразу відкрила додаток із камерами.
Видовище, як Артем перевертає всю квартиру догори дриґом, шукаючи ключі, які лежали на моєму ліжку в готелі, було безцінним. Він заглядав під диван, витрушував кишені курток, повзав по підлозі.
Після 15 хвилин марних пошуків він схопив телефон, набрав повідомлення і впав на диван з виглядом людини, яку загнали в кут. Я сиділа в готельному халаті, пила воду і посміхалася.
Але ніч тільки починалася.
Через пів години датчик руху сповістив про відкриття вхідних дверей.
На екрані з’явилися троє: дядя Віктор, тьотя Лариса і Крістіна.
Вони зібралися за кухонним столом на моїй кухні. Артем виглядав знищеним. Тьотя Лариса була червона від люті, її руки були схрещені на грудях. Дядя Віктор нервово барабанив пальцями по стільниці з натурального каменю.
Я ввімкнула звук на максимум.
— Поясни мені ще раз, що відбувається, — прошипіла тьотя Лариса.
Артем провів долонею по обличчю.
— Вона найняла ріелторську компанію. Офіційно. Усі орендарі отримали повідомлення. З січня гроші йдуть на рахунок фірми. Нові договори, все “в білу”. Я більше не маю доступу до жодної копійки.
— А квартира Крістіни? — різко запитав дядя Віктор.
— Їй теж прийшов лист. Або новий договір за ринковою ціною через тиждень, або виселення з поліцією.
Крістіна поклала руку на свій кругленький живіт. На її шиї виблискував… так, це був він. Мій сапфіровий кулон.
— Артеме, у мене немає грошей платити за ту квартиру. Ти знаєш це. Це півтори тисячі доларів!
— Я знаю! — гаркнув Артем. — Тобі доведеться пожити у батьків на Троєщині, поки я це не вирішу.
— Вирішиш? Як?! — дядя Віктор майже плюнув цим словом. — Ти втратив контроль над усім! Роки планування, роки ми няньчилися з цим дівчиськом, і ти все просрав в останній момент!
— Я не просрав! — Артем ударив кулаком по столу. — Вона просто раптом стала надто розумною. П’ять років вона нічого не питала, а тут раптом — бац! — і агенція.
— Це тому що ти квапив її з цією чортовою довіреністю! — закричав тьотя Лариса. — Треба було діяти м’якше!
— Куди м’якше? Я знаю її з памперсів!
— Очевидно, цього було мало, — пробурмотів дядя Віктор.
Запала тиша. Крістіна нервово крутила кулон на шиї.
— І що тепер? — запитала вона тремтячим голосом. — Що нам робити, Тьом?
Він зітхнув.
— Я спробую переконати її підписати довіреність, коли вона повернеться. Скажу, що агенція краде гроші, що вони некомпетентні. Це єдиний шлях відкотити все назад.
Тьотя Лариса нахилилася вперед, спираючись руками на стіл.
— Артеме, слухай сюди уважно. Ми не для того терпіли цю малу стільки років, щоб лишитися з голим задом. Ти розумієш? Я не для того слухала її ниття про мертвих батьків. Ми з батьком не для того жертвували всім.
Мене занудило. Те, як вона говорила про мене — як про бізнес-проєкт, як про тягар…
— Я знаю, мамо, — сказав Артем.
— Знаєш? Ні хріна ти не знаєш! — втрутився дядя Віктор. — Той бізнес мав бути спільним! Половина тих грошей, половина цих квартир — це все мало бути нашим! Але її батечко, бачте, “великий бізнесмен”, відкупився від мене копійками, коли були скрутні часи. А потім жирував, поки я спину гнув на будовах!
Тьотя Лариса кивнула, її обличчя скривилося в гримасі огиди.
— Вона виросла в шовках, найкращі ліцеї, закордони… А ми? Я в тій поліклініці за копійки, ти на базарі речі доношував. Коли вони здохли, це був наш шанс відновити справедливість. Ми взяли її під крило, втерлися в довіру. Ти одружився з нею. Усе йшло як по маслу.
— План був ідеальним, — продовжив Артем. — Отримати довіреність, переписати активи, розлучитися. І все.
— Але вона не підписала! — нагадала Крістіна.
— Підпише, — невпевнено сказав Артем. — Я знайду спосіб.
— А на що ми житимемо цей місяць? — запитала Крістіна. — Ти казав, що грошей немає.
Артем провів рукою по волоссю.
— Заощадження пішли на Занзібар. А решту… решту я програв.
— Програв?! — верескнула тьотя Лариса. — Ти ж казав, що зав’язав з автоматами!
— Це було онлайн-казино! Я думав, відіграюся! Я ж не знав, що вона перекриє краник з орендою!
— Ти ідіот, — констатував дядя Віктор. — Просто феєричний кретин.