Тиша на кухні стала густою, наче кисіль.
— Нам потрібен новий план, — нарешті перервав мовчанку дядя Віктор. — Якщо Аліса не підпише довіреність добровільно, ми змусимо її.
— Змусимо як? — запитав Артем, підіймаючи почервонілі очі.
— Не знаю. Шантаж? Погрози? Щось таке, що не залишить їй вибору.
— Шантаж чим? — пирхнула Крістіна. — У неї життя як у рекламі йогурту. Робота, дім, спортзал. Вона “чиста”.
— У кожного є щось, — пробурмотів дядя Віктор зі знанням справи. — Треба просто знайти. Або… створити.
Тьотя Лариса повільно кивнула, і від її погляду мені стало моторошно навіть через екран телефону.
— Підкинемо щось. Наприклад, кілька пакетиків з білим порошком у бардачок машини. А потім анонімний дзвінок ментам. Якщо її притиснуть криміналом, вона підпише що завгодно, аби ми “вирішили питання”.
Мене занудило. Вони серйозно обговорювали, як підставити мене під статтю, зламати мені життя, просто щоб отримати підпис на папірці. Це були люди, які дарували мені подарунки на Миколая.
— Це надто ризиковано, — заперечив Артем.
— Ризикованіше, ніж лишитися на вулиці? — відрізав дядя Віктор. — Подумай про це. Зустрінемось через пару днів.
Вони пішли близько третьої ночі. Я вимкнула трансляцію, мої руки тремтіли так, що я ледве втримала склянку з водою. Це була не просто жадібність. Це була війна.
О 7-й ранку я набрала Бориса Гнатовича.
— Алісо? Щось трапилося? — його голос був сонним, але миттєво насторожився.
— У мене є все. Запис розмови. Вони зізналися, що шлюб був аферою. І вони планують підкинути мені заборонені речовини, щоб шантажувати.
На тому кінці лінії запала тиша.
— Ти в безпеці?
— Так, я в готелі. Вони думають, що я в Сінгапурі.
— Скидай мені записи. І приїжджай в офіс після обіду. Ми розчавимо їх.
О другій дня я вже сиділа в кабінеті на Подолі. Борис Гнатович прослухав ключові моменти, і його обличчя налилося кров’ю від гніву.
— Це вже не просто цивільна справа, Алісо. Це підготовка до кримінального злочину. Але у нас є дещо краще.
Він розвернув до мене ноутбук.
— Детектив закінчив роботу. Банківські виписки Артема — це поема.
Я подивилася на екран.
— “Паріматч”, “Космолот”, “Favbet”… Господи, скільки ж тут транзакцій?
— Тисячі. Він ігроман, Алісо. Класичний. Вигравав копійки, програвав тисячі доларів. Твоїх доларів.
— А подорожі?
— О, це моє улюблене. — Борис Гнатович відкрив інший файл. — Жодних “родичів”. Щороку, з 25 грудня по 7 січня: Шарм-ель-Шейх (готель Rixos), Дубай, минулого року — Домінікана. Чотири квитки. Артем, Крістіна, Віктор, Лариса. Усе оплачено з картки, куди падали гроші за оренду.
Він показав мені скани квитків. Поки я сиділа в офісі в Києві, закриваючи рік, вони пили коктейлі на пляжі за мій рахунок.
— Що робимо? — запитала я.
Адвокат відкинувся на спинку крісла, і в його очах блиснув хижий вогник.
— Ми знищимо їх юридично. Негайне розлучення. Виселення батьків із квартири на Рейтарській. Цивільний позов про відшкодування вкрадених коштів. Заява в поліцію про крадіжку коштовностей. З такими доказами Артем залишиться голим і босим.
— Готуйте папери, — сказала я. — Завтра вранці подаємо до суду.
Я провела ще три дні в готелі, спостерігаючи за ними через камери. Артем і Крістіна дедалі більше розслаблялися. Крістіна фактично переїхала в мою квартиру на Печерську: її косметика була у моїй ванній, її одяг — на моїх стільцях.
На третій день, спостерігаючи, як вони п’ють моє колекційне вино у вітальні, я зрозуміла: час настав. Я хотіла побачити їхні обличчя.
Я сіла в машину і поїхала додому. Серце калатало — не від страху, а від адреналіну. Я піднялася ліфтом, підійшла до дверей, глибоко вдихнула і різко вставила ключ у замок.
Сцена була як з дешевого серіалу. Артем і Крістіна сиділи на моєму бежевому дивані. Вона — у моєму шовковому халаті, сиділа у нього на колінах. Вони цілувалися.
Звук дверей, що відчинилися, діяв як вибух. Артем підскочив, скинувши Крістіну на диван. Він побілів, як стіна.
— Алісо! — закричав він. — Ти… Сінгапур… Ти ж мала повернутися через три дні!
Крістіна натягувала халат, її очі бігали, як у загнаного щура. Я стояла у дверях, не знімаючи чобіт, і дивилася на них з крижаним спокоєм.
— Алісо, дай я поясню! — Артем зробив крок до мене, виставляючи руки вперед. — Це не те, що ти думаєш. Крістіні просто… ніде було жити, я пустив її по-дружньому…
— Я хочу розлучення, — перебила я. Мій голос був тихим, але різав повітря, як ніж.
Він завмер.
— Що? Розлучення?
— Ти зраджуєш мені. У моїй квартирі. Зі своєю колишньою. Звісно, я подаю на розлучення.
Я побачила, як паніка в його очах змінилася на холодний розрахунок. Він згадав слова матері.
— Алісо, давай без істерик, — його голос став м’яким, маніпулятивним. — Ти злишся, я розумію. Але ти нічого не доведеш.
— Мені не треба нічого доводити тобі. Тільки судді. Забирайтеся з моєї квартири. Обидва. Негайно.
Крістіна підвелася, поправляючи волосся.
— Алісо, вибач…
— Закрий рота, — я навіть не подивилася на неї. — Просто геть.
Артем випрямився, і в його позі з’явилася та сама нахабність, яку я раніше приймала за впевненість.
— Ти не зможеш нас вигнати просто так. Це наше спільне житло. І навіть якщо розлучення… ти доведеш зраду? Це моє слово проти твого. А майно доведеться ділити. Ти готова віддати мені половину цієї квартири? Половину своїх рахунків?
Я посміхнулася. Щиро.
— Побачимо, Артеме. Побачимо.
Я розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Я чула, як він гукав мене, але не зупинилася. Спустилася в паркінг, сіла в машину і заблокувала двері.
Вистава починається.
Я набрала номер тьоті Лариси. Вона відповіла миттєво.
— Алісочко, як Сінгапур?
Я зробила голос істеричним, крізь сльози:
— Тьотю Ларисо… Я повернулася раніше… Я зайшла додому, а там Артем! З іншою жінкою!
Тиша.
— Що? — нарешті вичавила вона. — Як з жінкою? Де?
— У нас вдома! — я схлипувала в трубку. — Вони були там… на дивані… І вона вагітна! Тьотю Ларисо, вона вагітна! Як він міг?!
— Вона… вагітна? — перепитала вона, ніби почула це вперше.
— Я не знаю, що робити! — голосила я. — Я в шоці!
— Алісо, люба, де ти зараз? — голос Лариси став діловим. — Не роби дурниць. Приїжджай до нас на Рейтарську. Ми поговоримо. Ми все владнаємо. Артем, мабуть, просто помилився…
— Якої “помилився”?! — крикнула я. — Я дзвоню адвокату! Я подаю на розлучення!
— Алісо, стій! Яке розлучення? Не гарячкуй! Дай я поговорю з ним. Я зараз же подзвоню цьому бовдуру!
— Він розбив мені серце! — крикнула я і кинула слухавку.
І зразу ж відкрила додаток з камерами на телефоні.
Артем і Крістіна все ще стояли посеред вітальні, розгублені. Телефон Артема завібрував. Він глянув на екран з жахом.
— Це мама, — прошепотів він.
Він прийняв виклик і одразу увімкнув гучний зв’язок, щоб Крістіна теж чула.
Крик тьоті Лариси, мабуть, чули навіть сусіди.
— Ти дебіл?! Ти кінчений ідіот, Артеме! Як ти міг дати їй застукати вас?! У тебе замість мізків вата?!
— Мамо, заспокойся! Я не знав, що вона приїде!
— “Не знав”! Роки, Артеме! Роки ми це будували! А ти все пустив коту під хвіст, бо не зміг втримати члена в штанях у її ж квартирі!
Це був момент істини. Артем стояв блідий.
— Я все владнаю, мамо.
— Владнаєш? Вона дзвонила мені в істериці! Вона подає на розлучення!
— У неї немає доказів! — крикнув Артем. — Ну, побачила вона нас. Ну і що? Це не доказ для суду. Вона не відбере у мене половину майна!
І тут втрутився голос дяді Віктора. Холодний і жорстокий.
— Ти бовдур, синку. Ми тобі казали: головне — підпис на довіреності. Ти його не дістав. А тепер вона пішла до адвокатів.
— Я змушу її забрати заяву! — панікував Артем.
— Як? — запитав батько. — Чим ти її налякаєш?
— Я… я щось придумаю.
— Ми втратили все через тебе, — виплюнув дядя Віктор. — Квартири, гроші… Ти хоч розумієш, що ми тепер з голою дупою лишимось?
— Та не лишимось! — заперечив Артем. — За законом все ділиться навпіл! Навіть якщо я зрадив!
Тьотя Лариса розсміялася — злим, істеричним сміхом.
— Який же ти тупий. Ті квартири — це спадщина! Спадщина не ділиться при розлученні! Ти вийдеш з цього шлюбу з нулем! З нулем і з вагітною дівкою на шиї! Вітаю, синку. Ти — банкрут.
Артем опустився на диван, затуливши голову руками.
— Приїдьте сюди. Допоможіть мені.
— Ні, — відрізала Лариса. — Ти це заварив — ти й розгрібай. Я не хочу бачити ні тебе, ні твою шльондру.
Гудки.
Артем сидів нерухомо. Крістіна спробувала покласти руку йому на плече.
— Тьом…
Він скинув її руку.
— Вали звідси.
— Що? Тьом, мені нікуди йти…
— Це не мої проблеми! — заверещав він так, що Крістіна відсахнулася. — Забирайся! Їдь до батьків, на вокзал, куди хочеш! Геть!
Я дивилася, як Крістіна, плачучи, збирає свої речі в пакети “Сільпо” і вибігає з квартири. Артем залишився сам, посеред розкішної вітальні, яка йому не належала.
Я вимкнула камеру. Фаза один завершена.