Наступного ранку о восьмій годині у двері подзвонили. Це були не судові виконавці, а приватні кур’єри з офіційними повідомленнями про виселення та копіями позову про розлучення. Один конверт поїхав на Рейтарську, інший — мені на Печерськ, де ночував Артем.
Я пила каву в кабінеті Бориса Гнатовича, коли телефон вибухнув дзвінком від тьоті Лариси.
— АЛІСО! — верещала вона так, що адвокат поморщився. — Що це таке?! “Вимога звільнити приміщення”? Ти виганяєш нас на вулицю?!
— Так, — відповіла я спокійно.
— Але за що? Це все Артем! Ми тут до чого? Ми ж твоя сім’я!
— Тьотю Ларисо, — перебила я крижаним тоном. — Не принижуйтеся. Я знаю все. Про підроблені квитки. Про гроші з оренди, які ви проїдали на курортах. Про ваш план з “білим порошком” у моїй машині. Я чула кожне слово тієї ночі на кухні.
У слухавці запала мертва тиша.
— У вас є 30 днів, щоб звільнити мою квартиру. Раджу знайти адвоката. Хоча, з вашими фінансами, підійде і державний.
Я поклала слухавку. Одразу ж подзвонив Артем.
— Алісо… Це серйозно? Розлучення? Крадіжка? Ти хочеш посадити мене?
— Я хочу справедливості, Артеме.
— У тебе немає доказів!
— Камери, Артеме. Аудіозаписи. Виписки з банків. Я маю запис, де ти зізнаєшся, що вкрав мої коштовності. Я маю відео, де твої батьки пропонують підкинути мені заборонені речовини. Знаєш, що за це буває? Це група осіб за попередньою змовою. Реальний термін.
— Ти записувала нас… Це незаконно!
— У моєму власному домі? Спробуй довести це в суді. Але перед тим, як ми туди дійдемо, я віднесу заяву про крадіжку діамантів у поліцію. Якщо ти не підпишеш згоду на розлучення і не визнаєш борг.
Він важко дихав.
— Скільки ти хочеш?
— Я хочу все, що ти вкрав. І я хочу, щоб ви зникли з мого життя.
— Я все поверну! Я відіграюсь!
— Ти безхатько, Артеме. Тобі ніде спати. Як ти повернеш мені чверть мільйона доларів?
— Будь ласка… — він заплакав. — Батьки мене вб’ють.
— Це не мої проблеми.
— Ти знала з корпоративу? — спитав він, нарешті складаючи пазл.
— Так. Ви самі себе знищили. Я просто спостерігала.
Я закінчила розмову і подивилася на Бориса Гнатовича.
— Я відчуваю… свободу.
Він кивнув.
— Це найдорожче почуття.
Розлучення пройшло блискавично. Артем був настільки заляканий перспективою кримінальної справи за крадіжку та шахрайство, що підписав усе, що підсунув йому мій адвокат. Він навіть в очі мені не дивився в суді. Руки в нього трусилися так, що ручка випадала.
Суд присудив йому виплатити мені 240 тисяч доларів матеріальних збитків. Звісно, у нього не було таких грошей. Суддя призначив примусове стягнення — 30% від будь-якого його офіційного доходу протягом наступних… ну, приблизно ста років.
— Відповідачу варто знайти справжню роботу, — саркастично зауважив суддя.
І він знайшов. Через спільних знайомих я дізналася, що великий крипто-інвестор Артем Мельник тепер працює баристою в кіоску біля метро “Дарниця”. Робить каву в турбо-режимі, миє чашки й отримує мінімалку плюс чайові.
Батьки Артема мали місяць на виселення. В останній день я прийшла приймати квартиру з охороною. Я очікувала безладу, але не такого.
Це був вандалізм. Розбиті дзеркала, порізані штори, написи маркером на шпалерах. Вони намагалися зіпсувати все, що не могли забрати. Дядя Віктор чекав мене в коридорі, сидячи на старій валізі.
— Задоволена? — прохрипів він.
— Звісно, ні. Ви поводитеся як дикуни.
— Нам нікуди йти! — вигукнула тьотя Лариса, виходячи з кухні. — Ми старі люди! Ти викидаєш нас на смітник!
— Ви самі себе туди викинули. Ви роками жили за мій рахунок і ненавиділи мене за це.
— Твій батько обікрав нас! — дядя Віктор ступив до мене, але охоронець перегородив йому шлях. — Ті гроші в 90-х… це мала бути наша фірма!
— Мій батько викупив вашу частку, бо ви злякалися кризи. Ви забрали кеш і купили “Ладу”, а він працював по 20 годин на добу. Це не його провина, що ви здалися. І точно не моя.
— Ти пошкодуєш, — прошипіла Лариса. — Бог тебе покарає.
— Бог усе бачить, тьотю Ларисо. Саме тому ви зараз тут, а я — там, де я є.
Я розвернулася і вийшла.
Я зробила капітальний ремонт у квартирі на Рейтарській, вичистила звідти весь дух “радянського союзу” і їхньої злоби. Продала її молодій парі айтішників. Вони були такі щасливі, планували дитячу кімнату… Ця квартира заслуговувала на нову історію.
Квартиру на Печерську, де я жила з Артемом, я теж продала. Навіть не заходила туди. Найняла клінінг, ріелторів і продала “під ключ” якомусь інвестору з Харкова.
З п’яти квартир я залишила три під оренду. Цього доходу мені вистачало з головою.
Чутки доходили до мене ще деякий час. Крістіна народила хлопчика, але до Артема не повернулася. Вона живе з батьками, подала на аліменти (яких Артем не платить, бо платить мені борг) і проклинає день, коли зв’язалася з тим стервом.
Артем живе в кімнаті в гуртожитку, працює, п’є дешеве пиво і розповідає всім, яка я погана, що обібрала його до нитки. З батьками він не спілкується — вони звинувачують його в тому, що він “спалився” і позбавив їх ситої старості. Родина розпалася на друзки.
А я? Я зібрала речі й поїхала з Києва. Мені треба було змінити картинку. Я не хотіла бачити ці вулиці, де кожен кут нагадував про брехню.
Я купила невеликий будинок під Ужгородом. Там тихо, цвітуть сакури, а до гір — рукою подати. Я посадила сад. Троянди, як любила мама, і гортензії — для тата.
Я звільнилася з офісу. Працюю консультантом віддалено, беру проєкти, які мені цікаві. Подорожую — тепер по-справжньому. Італія, Португалія, Карпати.
Борис Гнатович дзвонить раз на місяць.
— Артем знову подавав апеляцію щодо зменшення відрахувань із зарплати, — сміється він у слухавку. — Суд відхилив.
Минуло три роки. Я прокидаюся вранці, виходжу на ґанок з кавою і слухаю тишу.
Я ні з ким серйозно не зустрічаюся. Було кілька побачень, але…
Минулого місяця один приємний чоловік, архітектор, спробував взяти мене за руку. Я відсахнулася інстинктивно.
— Вибач, — сказала я. — Я ще не готова.
Він зрозумів. Але більше не дзвонив. І я його не звинувачую.
Коли ти роками живеш у брехні, яку вважаєш фундаментом свого життя, довіра вмирає першою. Я дивлюся на людей і шукаю підступ. Шукаю “довіреність” у їхніх кишенях. Це виснажує, це самотньо, але це безпечно.
Може, колись це мине. А може, й ні.
Але я зрозуміла головне. Справжній спадок моїх батьків — це не квартири на Печерську. Це вміння тримати удар. Вміння встати, обтрусити коліна і йти далі, навіть коли тебе зрадили найближчі.
Я допиваю каву, дивлюся на гори й посміхаюся. Я вільна. Я жива. І цього поки що достатньо.