У кабінеті полковника Бойка пахло дорогим тютюном і валідолом. Генерал-майор Бондар вигнав усіх зайвих, залишивши лише господаря кабінету, начальника контррозвідки “Спеца” і мене.
Я сиділа на краєчку стільця, все ще в тому брудному, порваному пуховику. Арес лежав біля моїх ніг, поклавши морду на мій кросівок, і час від часу глухо гарчав, коли хтось робив різкий рух.
Бондар дістав із сейфа пляшку “Закарпатського” і розлив по трьох чарках. Мені, собі і Бойку. “Спец” відмовився жестом.
— За “сьому групу”, — глухо сказав генерал. — Не чокаючись.
Ми випили. Пекуча рідина обпалила горло, нагадуючи смак того життя, яке я намагалася поховати.
— Розказуй, Маро, — Бондар закурив, не питаючи дозволу. — Як ти вижила? Ми знайшли тіла. ДНК-експертиза підтвердила шістьох. Сьоме тіло було настільки обгоріле, що… ми думали, це ти. Там був твій жетон.
— Я віддала жетон “Туману”, — тихо сказала я. — Перед самим проривом. Він загубив свій, а прикмета погана — йти в бій без металу.
— “Туман”… — Бойко насупився. — Це лейтенант Андрійчук? Замкомандира групи?
— Так. — Я дивилася на свої руки, вкриті шрамами. — Нас здали, пане генерале. Це не була випадкова засідка. Вони чекали саме нас. На тій висоті. Вони знали маршрут, знали час, знали позивні. Нас розстрілювали як у тирі. Хлопці загинули в перші п’ятнадцять хвилин. Собаки…
Голос зрадницьки тремтнув.
— Собаки пішли в лобову на БТРи. Вони виграли мені час. Я була поранена, відповзла в “зеленку”. Там мене і взяли “сепари”. Два роки підвалів у Донецьку. Мене не “світили” в списках, бо думали, що я можу знати коди доступу до системи зв’язку.
— А ти знала? — тихо спитав “Спец”.
— Знала. Але мовчала. Коли мене міняли, я була схожа на тінь. Важила 38 кілограмів. Мене вивезли як цивільну, під чужим прізвищем. Я вирішила не повертатися. Думала, що всі загинули. Що я винна.
— Ти не винна, Іро, — твердо сказав Бондар. — Винен той щур у штабі, який продав маршрут. Ми так і не знайшли його.
Я полізла в кишеню джинсів і дістала монету. Поклала її на полірований стіл. Дзвін металу пролунав як постріл.
Генерал нахилився. Це був “челендж коїн” групи “Тіні”. Але не мій. На ньому був вибитий номер: 07.
— Номер Андрійчука, — прошепотів Бондар. — “Туман”.
— Я знайшла це у себе на подушці три місяці тому, — сказала я. — У зйомній квартирі на Троєщині. Двері були зачинені, вікна цілі. Ні записки, ні дзвінка. Просто монета.
— Він живий? — Бойко витріщився на срібний диск.
— Якщо він віддав мій жетон — значить, у тій труні був не він. Значить, хтось інший згорів замість нього. А він вижив. І він десь поруч.
— І ти прийшла сюди… — почав “Спец”.
— Тому що це єдине місце, яке нас пов’язує. Розплідник. Наші собаки. Якщо він шукає контакт, він прийде сюди. І ті спроби прориву периметра… це не ДРГ. Це він перевіряє систему.
У кабінеті запала тиша. Ситуація набувала обертів катастрофи: на території режимного об’єкта перебуває “крот” або привид минулого, який знає всі протоколи безпеки краще за нинішню охорону.
Наступні години база гула, як вулик, у який тицьнули палицею. Чутки розліталися швидше за вітер. “Прибиральниця — спецназ”, “Мара жива”, “Генерал віддавав честь”.
Денис Вовченко сидів у канцелярії, дивлячись на чистий аркуш паперу. Зверху він уже вивів: “Командиру в/ч… Рапорт”.
Він не міг залишатися. Сором випікав нутро. Він, бойовий офіцер, повівся як останнє бидло.
Двері відчинилися без стуку.
Я увійшла, вже без брудного пуховика. На мені була чиста форменна фліска “койот”, яку видав завгосп, і прості тактичні штани. На плечі — шеврон інструктора. Арес зайшов слідом і сів біля дверей.
Денис підхопився, виструнчившись.
— Товаришу капітан! Я… я саме пишу…
Він кивнув на рапорт.
Я підійшла до столу, взяла аркуш, пробігла очима текст: “Прошу перевести мене до бойової частини на посаду командира штурмового взводу…”
Повільно, дивлячись йому в очі, я розірвала папір навпіл. Потім ще раз.
— Я не приймаю, — спокійно сказала я.
— Я не маю права тут залишатися, — голос Дениса зірвався. — Я зганьбив форму. Я знущався з вас…
— Ти був ідіотом, Денисе. Це правда. — Я сіла на край столу. — Але ти хороший кінолог. Я бачила, як ти працюєш з Аресом. Ти відчуваєш собаку. Цьому не можна навчити, це або є, або немає.
— Але як ви можете… після всього…
— Слухай сюди, Вовк. — Мій тон став жорстким. — Мені не потрібні твої самобичування. Мені потрібні люди, яким я можу довірити спину. Скоро тут почнеться пекло. “Туман” десь поруч. І він не один. Мені треба знати: ти зі мною чи ти тікаєш в окопи від своєї совісті?
Денис мовчав хвилину. Його жовна грали. Потім він видихнув:
— З вами. До кінця.
— От і добре. Арес тебе любить, бовдуре. А собаки рідко помиляються в людях. Навіть якщо ці люди — повні йолопи.
Вперше за чотири дні я посміхнулася йому. Не ввічливо, а по-справжньому.
Вечір третього дня.
Режим посилено до максимуму. Подвійні пости, тепловізори, дрони з “нічниками” над лісом. Генерал Бондар залишився на базі, перетворивши штаб на оперативний центр.
Я була в кінологічному корпусі. Ми з Оксаною-ветеринаром перевіряли аптечки.
— Ти знала, — раптом сказала Оксана. — Про Кайзера. Про лапу.
— Знала.
— Ти могла сказати мені. По секрету.
— Секретів не буває, Оксано. Є інформація, яка вбиває.
Раптом світло в приміщенні блимнуло і згасло.
Темрява.
Завили сирени, але якось мляво, переривчасто, наче хтось душив систему оповіщення.
Рація на моєму поясі зашипіла:
— “База”, я “Третій”! У нас “мінус” по електриці! Дизель не запускається! Електроніка лежить! Нас глушать!
РЕБ. Хтось увімкнув потужну систему радіоелектронної боротьби прямо під парканом. Зв’язок ліг. Камери осліпли. Тепловізори показували “сніг”.
— Почалося, — я вихопила пістолет, який мені видав Бондар (мій старий нагородний “Форт-14”, який “випадково” знайшовся в сейфі). — Оксано, закрийся тут і не виходь.
Я вибігла на вулицю.
У світлі місяця база виглядала зловісно. Люди бігали в хаосі, не розуміючи, хто ворог і звідки чекати удару.
І тут заговорили собаки.
Не гавкіт. Виття. Протяжне, тужливе, схоже на пісню вовків перед полюванням. Вони вітали когось.
Я побігла до сектору “Схід”, до того самого місця, де двічі спрацьовували датчики. Арес біг поруч, не відстаючи ні на крок.
Біля паркану стояла група спецпризначенців на чолі з Денисом. Вони цілилися в темряву лісу.
— Стій! Хто йде?! Стрілятиму! — кричав Денис, голос його тремтів від напруги.
З лісу, прямо через колючий дріт, який був розрізаний з професійною точністю, вийшла фігура.
Руки підняті, але не в жесті здачі, а в привітальному жесті.
На чоловікові був старий, вицвілий “Multicam”, розгрузка без розпізнавальних знаків. Обличчя приховане балаклавою, але очі… Ці світлі, майже прозорі очі я впізнала б з тисячі.
— Не стріляти! — мій крик перекрив шум вітру. — Свої!
Денис опустив автомат, дивлячись на мене з подивом.
— Свої?! Це ж порушник!
Чоловік стягнув балаклаву.
Густа борода з сивиною, шрам через усю щоку. Він посміхнувся, і ця посмішка була такою знайомою і такою чужою водночас.
— Привіт, Маро, — хрипкий голос, наче каміння перекочується. — Довго ж ти ховалася.
— Привіт, Тумане, — я опустила пістолет, але не поставила на запобіжник. — Ти спізнився на вісім років, Андрію.
— Я не спізнився, — він переступив через периметр, ігноруючи спрямовані на нього дула десятка автоматів. — Я просто чекав, поки миші зберуться в одному місці.
— Які миші?
— Ті, що продали нас у 14-му. — Він кивнув у бік адмінбудівлі, де горіло світло від аварійного генератора. — І один із них зараз сидить у кабінеті твого генерала.
Я завмерла. У штабі були тільки Бондар, Бойко і “Спец”.
— Ти про кого?
— Я про “крота”, Іро. Я приніс докази. Але їх не можна показувати Бондару.
— Чому?
— Тому що він наступний у списку на ліквідацію. І замовлення на нього… — Туман зробив паузу, розглядаючи Ареса, який підійшов до нього і почав обнюхувати руки. — Замовлення на нього прийшло з цього самого центру.
Позаду нас почулися кроки. Це біг “Батя” з групою підсилення.
— Всім на землю! Мордою в підлогу! — ревів він.
Туман спокійно підняв руки.
— Твій хід, Маро. Або ти пакуєш мене і віддаєш їм, і тоді правда помре. Або ти віриш тому, хто віддав тобі свій жетон.
Я дивилася на Ареса. Пес не гарчав на Тумана. Він виляв хвостом.
Собаки не помиляються.
— Денисе! — скомандувала я. — Це полонений категорії “Зеро”. Нікому не доповідати. Ведемо його в бункер, в обхід штабу.
— Але генерал… — почав Денис.
— Виконувати! Це наказ!
Денис глянув на мене, потім на незнайомця, якого вітав найзліший пес бази.
— Плюс. Група, в коло! Ведемо “гостя”. Батя, прикрий тили.
Ми рушили в темряву, подалі від світла прожекторів. Я знала, що цей вечір стане найдовшим у моєму житті. Привид повернувся, і він приніс із собою війну, яка, як виявилося, ніколи не закінчувалася.